помовч! – гримнула на неї Лілея. – Наче ти взагалі щось бачила! Сховаєш голову під листям та й похропуєш, а що діється у світі знаєш не більше, ніж зеленоголовий пуп'янок!
– А з людей у саду, окрім мене, ще хтось є? – поцікавилася Аліса, пускаючи повз вуха останні слова Троянди.
– Є тут ще одна квітка: вона вміє пересуватись, як і ти, – сказала Троянда. – Не розумію, як це в тебе виходить… («А хіба ти щось колись розуміла?» – хмикнула Лілея.) – Тільки вона кущуватіша.
– Вона така, як я? – пожвавішала Аліса, осяяна раптовим здогадом: «Десь тут, у саду, є ще одна дівчинка!»
– З вигляду вона така ж неоковирна, – відповіла Троянда. – Тільки темніша і пелюстки в неї, мабуть, чи не коротші.
– Її пелюстки доладні, як у Жоржини, – вставила слово Лілея, – а не розкошлані, як у тебе.
– Але це не твоя провина, – додала Троянда співчутливо. – Просто, коли починаєш в'янути, пелюстки трохи розхристуються. Тут нічим не зарадиш.
Така думка Алісі аж ніяк не сподобалась, і, щоб змінити тему, вона запитала:
– А до вас вона приходить?
– Думаю, незабаром ти її побачиш, – сказала Троянда. – Вона з родини колючих.
– А де в неї колючки? – запитала Аліса не без цікавості.
– На голові, звичайно, – відказала Троянда. – Я, до речі, була здивована, чому в тебе таких немає. Гадала, у вас усі з колючками.
– А ось і вона! – гукнула Мальва. – Я чую її ступу: тупу, тупу!
Аліса хутко озирнулась і побачила… Чорну Королеву!
«Як же вона виросла!» – мимоволі відзначила Аліса.
Королева й справді підросла: тоді, в попелі, вона була якихось три дюйми, а тепер – на півголови вища за саму Алісу!
– Це від свіжого повітря, – озвалася Троянда. – Повітря в нас розкішне!
– Я, мабуть, піду їй назустріч, – сказала Аліса.
Хоча з квітами було й цікаво, але погомоніти зі справжньою Королевою – річ, звичайно, далеко поважніша.
– Нічого в тебе не вийде, – сказала Троянда. – Раджу йти у протилежний бік.
Ця порада, поза всяким сумнівом, була така безглузда, що Аліса мовчки попрямувала до Королеви. І, на превеликий свій подив, тут-таки й згубила її з очей, – зате знову опинилася на порозі будинку.
Аліса розсердилася й відступила назад. Пошукавши Королеву очима (і таки нагледівши її вдалині), вона вирішила, що тепер спробує піти у протилежному напрямку[4].
Усе вдалося на славу! Не минуло й хвилини, як вона опинилася віч-на-віч з Королевою, і якраз під тим пагорбом, до якого так довго намагалася дістатись.
– Ти звідки? – спитала Королева. – І куди прямуєш? Дивися прямо, говори чемно і не смикай пальцями!
Аліса виконала всі її настанови і якнайчемніше пояснила, що йшла собі своєю дорогою і ось – заблукала.
– Не знаю, що ти називаєш своєю дорогою, – зауважила Королева. – Тут усі дороги – мої. Але скажи,
У цих словах явний натяк на те, що «вперед» і «назад» у дзеркалі міняються місцями. Спробуйте піти до дзеркала – зображення зарухається вам назустріч, тобто в протилежному напрямку.
