ву. Скаже, що нам по дорозі, і доведеться щось вигадувати – пояснювати, чому йду не додому, а сам не знаю куди…
Треба бути обережним!
Ага, ледь не забув. Прикмети: Об’єкт у пальтечку світло-зеленого кольору, на ногах темно-червоні чобітки, на голові червона шапочка з кількома чорними смужечками. З-під шапочки визирають дві каштанового кольору косички завдовжки сантиметрів… гм… хтозна, скільки там сантиметрів! Одне слово, не довгі й не короткі – саме впору…
(Ото було б дивно, якби я на перерві кинувся вимірювати їх лінійкою – одразу всі щось би запідозрили, а сам Об’єкт мав би мене за ідіота…)
Стоп! Не відволікатися! Продовжую опис прикмет: косички закріплені не бантиками, а гумочками з пластмасовими прикрасами у формі квіточок червоного кольору.
При собі Об’єкт має темно-зелений наплічник із фабричною наліпкою на клапані – здається, там зображений Ґарфілд. До замкa наплічника припасований брелок у формі м’якої іграшки – здається, кошеняти, але точно встановити складно, бо я тримаюся віддалік, щоб не потрапити на очі Об’єкту, а тим паче О. З.
Осіб супроводу, Л. К. і О. З., описувати не буду – їхні прикмети не мають стосунку до операції. Скажу коротко: обидві – істоти капосні, і справ із ними краще не мати.
Так, що далі?
Ага: Об’єкт рухається правим боком вулиці Карпенка-Карого до перехрестя з вулицею Петлюри.
Авжеж, мені краще перейти дорогу заздалегідь – оперативне чуття підказує, що далі Об’єкт зверне ліворуч на Петлюри, а О. З. піде прямо по Карпенка-Карого. Я теж мав би йти прямо, вслід за О. З., лише на наступному повороті звернув би праворуч на Липову. Але тепер мені туди не треба, тепер у мене інше завдання…
(Яке, в біса, оперативне чуття?! Просто мені додому на Липову, а вона завжди звертає на Петлюри. Але цього у звіті про операцію вказувати не будемо.)
Добре, що на Карпенка-Карого не так багато машин і можна перейти дорогу, не привертаючи надмірної уваги. На Петлюри це б не вдалося – там рух набагато інтенсивніший.
Та-а-ак, підійшли до перехрестя. Я вчасно сховався за великим деревом. Що це? Тополя, мабуть. Без листя відразу й не скажеш, але за корою – ніби тополя. От цікаво: досі ніколи не придивлявся, які тут дерева ростуть…
Еге ж, розійшлися: О. З. перейшла на світлофорі вулицю Петлюри й пішла прямо по Карпенка-Карого. От нахаба – ще й озирається! Чи не мене виглядає? Дякую тобі, тополе, за те, що ти така розлога!
Об’єкт і супровідна особа Л. К. звернули ліворуч на Петлюри.
Ні, виходити з-за тополі ще не час – можуть мене помітити. Хай вони спершу зайдуть за ріг будинку. Звісно, я їх тоді на якийсь час загублю з очей – але нічого, так надійніше. Той будинок довгий, нікуди вони від мене там не дінуться. А Петлюри – вулиця людна, легко затесатися поміж натовпу…
Ага, зайшли. Ну, уперед!
Так і є – вони й до половини будинку ще не дійшли. І людей на вулиці не так вже й багато виявилося. Треба було ще трохи під тополею постояти. Бо оглянуться – а я тут, мов на долоні…
Чого ж вони такі повільні?! Про щось собі базікають, вирегочуються, аж підстрибують… Хоч-не-хоч, доводиться стовбичити посеред тротуару, привертаючи увагу.
Що в таких випадках має робити справжній розвідник? Розглядати афішу? Так і афіш тут немає. Навіть галімої реклами – скрізь вона, тільки не там, де потрібна! І газети немає, щоб удати, ніби читаю, а насправді нишком проробити в ній дірку.
Ага! Це ж елементарно, Ватсоне! Шнурівки! Як же я відразу не здогадався…
Присідаю, старанно перев’язую шнурівки на обох черевиках. У бік Об’єкта й супровідної особи принципово не дивлюся – хай пройдуть якомога далі, це не страшно, я їх наздожену. Якщо йтиму швидко, і навіть якщо доведеться підбігти – це все ж менше привертатиме увагу, ніж коли б я плівся й витріщався на все довкола, ніби вперше бачу…
Ну, досить – тепер можна й підводитися…
От блін!
Авжеж, я знаю, що у звітах про оперативне стеження не пишуть «от блін», та й казати так негарно – але вибачте, вихопилося. Бо що ти тут гарного скажеш, коли ні Об’єкта, ні особи супроводу я попереду не бачу, зате раптом звідкись узялося ціле стадо людей, хоч перед тим на вулиці майже нікого не було… Це ж справжнє западло, що не кажіть!
Якомога прудкіше петляючи поміж перехожими, я проминаю один будинок, другий… Куди ж вони могли подітися? Не може бути, щоб Об’єкт мешкав так близько… Ага! Онде, у дверях господарчого супермаркету, мигнуло щось схоже на каштанового кольору косички завдовжки хтозна скільки сантиметрів. Усе ще роззираючись – а раптом я помилився – повільно суну до тих дверей. Де б тут заникатися? Звісно, за кіоском. Роблю
