шарійся. Що ж ти тут шукаєш?
– Та ось, мама пральний порошок попросила купити, – кажу перше, що спало на гадку.
– А-а-а, то ти теж блукаєш поміж стелажами. У цих супермаркетах є така погана звичка час від часу переставляти товар на прилавках. Це в них називається мерчандайзинг чи якось так… Щоб люди купували не лише те, до чого звикли, а й на новий товар звертали увагу. По-своєму вони, певно, праві, але ж це страшенно незручно! – довірливо заторохтіла мені Керя. – Та нічого, я тобі допоможу. Я вже знаю, куди вони відділ побутової хімії перенесли.
– Дякую, Маріє Іванівно. Я сам, – пробую відбитись, але це марна справа.
– Ні-ні, Івасю, не переймайся. Мені зовсім не важко. Навіть приємно. Ось тут він, цей відділ… А твоя мама яким порошком користується?
– Та я не пам’ятаю його назву. Я тільки з вигляду впізнаю упаковку…
– Ет, хлопчики-хлопчики, – добродушно всміхається на це Керя.
– Ось цей, – показую на перший-ліпший.
– Чудовий вибір! – несподівано тішиться Керя. – Я теж цим користуюся.
«Ранкова свіжість з ароматом лимону»! Але знаєш, краще відразу брати велику упаковку, так набагато дешевше виходить. Чи, може, у тебе грошей не вистачить?
– Вистачить, – кажу я, і слухняно беру чималий пакетисько, майже мішок, бо все ще сподіваюся відклеїтись від Кері й залишити його десь перед касою, не купивши. Звісно, у кишені в мене новісінька п’ятдесятка, але ж я на айфон збираю, а не на пральний порошок.
Однак відклеїтися не вдається.
– А у твоєї мами яка знижка на дисконтній картці? – робить «хід конем» Керя.
Але це ще шах, мат чекає мене попереду.
– Три відсотки, – бовкаю я.
– О! А в мене п’ять! Ну, ти за моєю дисконтною карткою купиш. Усе ж економія. Життя тепер непросте, Івасю, так що мама лише зрадіє…
А оце вже мат!
Розділ другий
У шкільній куртці, з наплічником, повним підручників, і одночасно з великим пакунком, майже мішком, прального порошку я був схожий на придурка. І кисла міна, з якою я плентався, час від часу перекладаючи той мішок з руки в руку, ніби він був бозна-який важкий, виказувала мене сповна.
Ні, мішок таки важкенький, ясна річ, але ж не настільки, щоб аж так коло нього згинатися. Насправді значно важчим було розуміння того, що я вляпався. Може, не по вуха – але по шию точно. Тому що мама вже мала би бути вдома, у неї сьогодні лише дві перші лекції, за часом це як мої чотири уроки, а їх у мене було шість, плюс іще й операція, яка так невдало закінчилася. Так що була лише примарна надія на те, що мамі вляпають якесь незаплановане засідання кафедри чи іншу дурню, яка затримає її на роботі; або що вона вирішить Любу зі школи-садочка трохи швидше, ніж зазвичай, забрати (Люба – це моя менша сестричка, першокласниця, але її перший клас і далі в садочок ходить: до обіду уроки, а по обіді ігри); ну, або мама саме тепер здогадається в магазин вийти, чи, може, до перукарки – учора вона казала
