– це мій однокласник і типу друг. Колись ми з ним увесь час билися – точніше він мене щоперерви діставав, за винятком хіба тих днів, коли в нас бувала якась контрольна і її треба було в мене списати – тоді мусив піддобрюватися. Та контрольні бувають не так і часто, а бажання вивищитися в Іванюка виникало постійно, бо в мене ніяк не виходило дати йому здачі. Як не старався, що не вигадував – а не виходило, і край. І так тривало доти, доки я не спробував вигріти собі з яйця маленького чортика.[1] Тоді був великий скандал, мене навіть до директора тягали й батьків у школу викликали – одне слово, я на кілька днів став шкільною знаменитістю. Ото після цього якось так вийшло, що ми з Іванюком подружилися. Точніше, він перестав мене діставати й почав спілкуватися. Виходить це в нього трохи кумедно – ну, та хто як уміє…
– Альо! Ти чо, заснув? – чую в слухавці.
– Ще ні, – знову зітхаю. – Але можу заснути. Так що швидко кажи, чого тобі треба, доки хропіння не почув.
– Та я тут вспомнив… Ти моїх предків по дорозі не встрічав?
– Неандертальців, – питаю, – чи кроманьйонців?
– Ну шо ти за чєловєк, Бурундук! Я до тебе дєло імєю, а ти понти ганяєш! Кажи: встрічав чи ні?
– Та ніби ні.
– От і добре. Як встрітиш, і вони спросять про контрольну з алгебри – то ми ще не знаємо оцінок. Ну, тіпа, вчителька ще не провірила.
– Та гаразд, – знизую плечима. – А тобі це нащо?
– Та надо.
– І це все?! – роблю вигляд, що обурююся. – Хіба так чесно?
Я заради тебе брехати мушу, а ти навіть не поясниш, навіщо.
– Та надо, кажу! У п’ятницю діскач у школі, а тут мені три бали вліпили. А мене з трьома балами той… предки не пустять. Грозилися! А я там на одну дєвочку запав… Ну, вопшем, тіпа плани в мене, ніззя мені на діскач не йти, вона неправильно поймьот.
– Ну-ну…
– Та мені хотя би до четверга продержаться. Там папа у відрядження їде, а мама добра, вона й так відпустить. Я їй здєлаю шось хороше по дому, то вона відпустить. А папа казав, що ще раз оцінку нижче «шістки» принесу – капєц!
– Кажеш, дискотека… – задумався я.
– Ага. Ну ти поняв…
– Гаразд. Домовилися.
– І своїй мамі скажи! Чуєш, Бурундук? Шоб вона моїм не проболталась при случайній встрєчі.
– Добре. А ти коли з тренування повертаєшся?
– Як завжди, в шесть.
– Зазирни до мене увечері. Поговорити треба. Може, і я з тобою на дискотеку піду.
– Та ти шо! Ето інтіресно… – аж крізь слухавку чути, як він там від вуха до вуха либиться. – Зазирну. Замьотано! – І короткі гудки.
Та-а-ак, ну й заінтригував я його!
Я ж на дискотеки не ходжу – ні на шкільні, ані в місті. Нічого там цікавого немає… А якщо по правді сказати, то я танцювати не вмію. А ще гірше – не знаю, як себе в таких місцях поводити.
Ні, якби вмів бодай танцювати – то це б іще було,
Ця історія описана в повісті Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука» (окреме видання: К.: Грані-Т, 2012).
