вклав до рота останній шматок кебабу й допив своє лате. Сьогодні цей кавовий напій для нього своєрідний консенсус – з одного боку це не американо, до якого привчила колишня наречена, з іншого не чай, до якого він так і не зміг повернутися. Вкотре впіймав себе на думці, що так, як Таня, не готує ніхто. Шаурма зі свининою в цьому новомодному закладі Харкова геть не сподобалася.
Свідок запізнювався. У таких ситуаціях Єгор починав страшенно нервувати: ану ж не прийде? Скляр набрав номер такого собі Андрія Буянкіна, чоловік відхилив дзвінок. Слідчий насупився й захвилювався ще більше. Проте вже за пів хвилини двері маленького закладу, що спеціалізується на стріт-фуді, відчинилися, і він побачив низенького на зріст повного чоловіка.
«Схожий», – швидко вирішив.
Багато часу свідкові не знадобилося, аби вирізнити серед відвідувачів рудого поліцейського. Чоловік махнув рукою й закрокував до Єгора.
– Извините за опоздание. Задержался в больнице, – поправив окуляри й присів навпроти. – Это ведь вы Егор Скляр?
Єгор похитав головою. Його ні з ким не сплутаєш. Чоловік із цікавістю роздивлявся слідчого. І до цього Єгорові теж не звикати.
– То розкажіть, як все було, – відразу перейшов до справи Єгор, не бажаючи гаяти час на порожні балачки. А найголовніше – зупинити це безцеремонне споглядання. Так, рудий. Так, дуже. Ну то й що?
Буянкін знітився. Він не чекав такого початку розмови. Єгор не усміхався, натомість спопеляв недоброзичливим поглядом. «Типичный мент», – подумалося. Несподівано йому захотілося якомога швидше завершити цю зустріч. Та й насправді вона зі самого початку не передбачала нічого приємного. Адже події, про які вони мали спілкуватися, – біль усього життя.
– То як це трапилося?
Буянкін зітхнув. Давноминулі події з’явилися перед очима так, немов все трапилося тільки вчора.
– На самом деле, очень быстро и непонятно. Мы ненадолго оставили Игоря во дворе в коляске. А когда жена вышла к нему, ребенка уже не было.
– У вас на подвір’ї немає собаки? – здивувався Скляр.
– Отравили как раз за несколько дней до этого. Еще не успели завести новую.
– Хто отруїв? Ви знаєте?
– Ну, уверен, тот, кто украл ребенка. Сначала мы думали на кого-то из соседей. Ну, знаете, бывают ведь вредные, – він поправив окуляри й нервово погладив вуса. – Только после похищения ребенка мы поняли, что к чему.
Єгор замислився. Гарно продумано: до викрадення готувалися.
Напередодні вони з Льонею заїжджали до сиротинця, в якому виросла Олександра Альтман. Учора він довго сушив мозок, і єдине, що спало на думку, – довідатися більше про загиблу. Виявилося, у притулку не мають жодної інформації про підопічну. Кількамісячну дитину підклали під двері. Дешевий одяг, соска, маленька ганчір’яна лялька, – усе, що мала при собі Олександра Альтман.
Настрій Скляра впав до найнижчої позначки. Єдине, що вдалося
