стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов від пана барона з П. яловицю. Два роки минуло їй навесні. Червона з білими латками… за вісімдесят п’ять з. р.[43] Такої ще наше село, мабуть, і не виділо. Ну, але зате вже вона й від барона… Тепер біжу далі.
Вона поступила пару кроків уперед, станула, однак, знов наче укопана.
– Ну, і була б забула вам сказати, що панич пана професора і пані професорки теж приїхали. Не той молодший, той старший, той, що дивиться зизом[44]. Боже, прости мені гріхи мої (вона голосно по устах ударилась), се він, мабуть, від науки обірвав. Так, так, се певно, що так… Щоби було не здурів… Син нашого дяка оповідав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж здурів. Той старший, знаєте, той дуже крутиться коло чорнявої панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсіди дає мені молока, коли моя корова перестає доїтись. Дай їй, Боже, панування! Майтеся гаразд! – І попленталась вона скоренько, як на старі ноги.
Олена дивилась довго байдужно за нею. Далі вернулася звільна у хату… Трохи згодом пішла ціла родина до церкви…
Того самого дня по обіді зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами: старі учителі з синами, надлісничий, священик з родиною і молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно буває на Великдень, їдженням «свяченого». Старі бажали собі притім обопільно усього добра, здоров’я, потіхи з дітей та унуків. Згадували сумно давні добрі часи і запечатували довгі бажання голосними поцілуями. Опісля складали бажання старі молодим, а коли вже молоді собі складала бажання, тоді виступили на їх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумілим поглядом і оставили «любу молодіж» саму.
Ніхто не міг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Ніхто не жартував стільки, що вона. Ніхто не міг мірятися з нею дотепами. Очі Фельса так і впилися в її гнучку стать, в її гарне лице з незвичайно сяючими очима. Коси спустила вона нині на плечі і здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона замітно: ледве що відступала від нього. Для кожного з його дотепів мала привітну усмішку і визиваючий погляд; а присутні знали з певністю, що з них вийде пара, і то пара рівної краси. Обоє високі, гарні. А він – о, він знав, що не належав до перших-ліпших. Пані надліснича не потребувала йому того й казати. Не був він ні сліпий, ні глухий…
– Знаєте, панно Олено, – оповідав їй між іншим із щасливим усміхом, – що я придбав собі уже до вісімсот з. p.?
– Думаєте, що мені не звісно, що ви знаменитий господар?
– З того куплю собі урядження до мого помешкання.
– Воно буде, без сумніву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне.
– О панно Олено!
Він глядів на неї сяючими очима і відгорнув з чола своє гарне густе волосся. Був зворушений. Вона сміялась напівсвавільно, напівнасмішливо – сама теж несупокійна…
Іринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слідила за сестрою. Її тайну викрила вона давно, і
З. р. – золотий ринський.
Зизом – скоса.
