нею все своє знання. Маячив про різні системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоцці «Wie Gertrud ihre Kinder lehrt»[45] і що хоче ще лише J. J. Rousseau «Emile»[46] переглянути. Його мати, худа, костиста особа, стріляла за ним лютими очима. Удовиця була гарна, – він самий ще молодий. Однак удовиця не внесла ще ніколи другому чоловікові щастя у дім… Се знала вона ще від своєї небіжки бабуні…
Було вже пізнім вечором, як гості попрощались. Олена шукала десь у третім покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлісничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою і біля неї. Вона переходила власне коло вікна і заглянула в нього.
– Яка знов нині чудова ніч, – завважила стиха напів до себе, напів до нього.
– Гм?.. Що?..
– Настала знов чудова ніч, – повторила знов півголосом.
– Чому? Тому, що місяць і зорі так ясно світять?
– Може, й тому. Красу і взнеслість у природі можна ліпше відчути, як описати. Не відчуваєте ж ви того, пане Фельс?
– Не знаю. В тій хвилі відчуваю що іншого.
Голос його звучав м’яко. Вона споглянула на нього і перелякалась. Його лице було бліде геть аж до густого волосся, начеб уся кров із нього зникла. Голубі, звичайно безвиразні очі палали гарячим огнем. Її холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стреміла і перед чим тепер сама задрижала, – пристрасть. Хотіла поступитися дальше, однак якесь незрозуміле чувство, немов струя електрична, перейшло від нього на неї, і вона задержалась.
– Олено!
– Що ж?
– Я не знаю. Я…
– І я не знаю… – вона усміхнулась на силу.
– Оленочко!.. – повторив він.
– Бажаєте чого-небудь?..
– Так. Се бачте… ви…
Він її боявся. Її ж взяла колишня дика нетерпеливість, і вона задрижала на цілім тілі.
«Ідіот!» – вирвалося на її устах, однак вона змовчала.
– Ви знаєте, що ви такі гарні-гарні…
Він станув нараз близько перед нею, і вона зачула від нього вино; але в тій же таки хвилі, заки вона змогла се завважити, пірвав її палко до себе. Вона скричала й відтрутила його далеко назад. Її обняла сильна, несказанно глибока фізична відраза.
– Тихо! – кликнув він у сильнім зворушенні. – Я вас люблю, Олено; не завдавайте мені болю!..
Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу, глядів на неї заіскреними очима.
– Чому відтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! – сказав він пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта о стіну, бліда, з широко отвореними очима, з дрижачими ніздрями, у важкій боротьбі. Сильно товклось в грудях її серце. Ноги дрижали під нею, і вона не змогла уст отворити.
– Олено, дорога, відповіджте мені!
Вона мовчала.
– Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.
Вона
«Як Гертруда вчить своїх дітей»
Ж.-Ж. Руссо. «Еміль»
