знов тихо, і знов плач, лише тихший, розриваючий серце.
– Іринко!
– Завернись, Олено!..
– Пощо? Се не мало б цілі…
– О Боже, Боже, Боже!
– І що ж на тім, Іринко? – прошепотіла скоро Олена. – І я, і ти, усі дістанемо пристановище…
Вона зареготалась півголосом, неначе божевільна, і усіла прямо в ліжку. Горіла, немов у гарячці, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки.
– Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду або про любов? Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені.
– В тім нема для мене нічого потішаючого…
– Що ж хочеш? Я сповнила своє «завдання». Чи ж ні?
– Дійсно!
– Чи ж маю тепер плакати?
Ірина не відповідала.
– Се було б тепер злишнє. Не муч мене більше, Іринко! – додала глухим голосом, коли молода жінка все ще не утихала. – Не буди в мені колишньої людини! Могло б ще усе розпастись, а се ж була б велика дурниця!
– Успокійся, дурна! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то «людина»? Ха-ха-ха!
Тихо стало між сестрами. Іринка і не ворушилась більше. Олена лежала, немов у полум’ї, і думала неустанно про нього. Неустанно, однак нічого ясного, нічого, що б купи держалося. Барвні думки, чудні образи хвилювали та гнали, неначе скажені, одна за одною. Аж по довгім часі вона задрімала. Їй здавалось, неначеб величезні, шумлячі морські хвилі чим раз, то ближче і ближче підходили до неї і збивались над її головою. Бурніли, шуміли грізно, а проміж них шумом долітав голосний, могучий, лаючий голос, що аж земля задрижала і чудні дрожі пробігли по її тілі… Її очі полинули понад хвилі, освічені червоно-золотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душі її. Серце у неї билось, мало не пукло. Хотіла крикнути, обізватись, однак море… воно стало нараз спокійне і гладке, а по його золотавій площині ступав мужчина, високий, відважний, з сяючим чолом; прямо підійшов до неї і… усміхнувся…
І не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою і сперечались, а між тим шуміло море прастару звісну пісню, пісню про любов. А сонце горіло на заході червоним сяєвом…
Щось у місяць опісля, тихого ясного вечора, ішов далекою просторою толокою молодий пастух за малою чередою і виспівував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його молодий голос і тремтів у воздусі. Зблизившися до помешкання Ляуфлерів, співак замовк. На дорозі перед зільником, що розложився якраз перед фронтовою стіною помешкання, на подвір’ї стояла зібрана велика юрба сільських людей. Стара Катря ходить між ними з поважним лицем та пляшкою горілки і частує ґаздів та ґаздинь. Кожним разом, коли подає кому наповнену чарку, додає з повагою: «За здоров’я молодих!»
Заїзна брама стояла широко отворена, і віз за возом заїжджав на подвір’я. Се весільні гості. На весілля Олени запрошено усіх знакомих з околиці. Фельс наставав на те, щоби весілля відбулось гучно, а вона не противилась тому ані одним словечком. І от появились усі запрошені. Гратулюють удруге сяючим з утіхи
