на зріз і живут – дерева не рубают, а коли в якийсь день мухи сідают на зріз, нап'ютси соку і здихают, то в той день бук можна рубати на хату – його червак не буде їсти». Власне зрубане у цей день букове дерево буде дуже міцним, стійким до корозії, шкідників («на другий день бука вже рубати не можна», бо у нього не буде цих властивостей).
Стіни жител споруджували у зрубній техніці («в вугли», «в угол», «в зруб», «в сруб») з колод («вібле дерево», «круглєк», «віблєк»), напівколод («протеси», «протісі»), рідше – з тесаних брусів (протесаних на два чи чотири боки колод) – «тесанці», «брусоване дерево».
Під нижній вінець зрубу («підвалини») по кутах укладали великі камені («підліжки», «підклади», «цоклі»), а простір між ними заповнював стрічковий фундамент з каміння, укладеного «на сухо» («підмурок», «підмурівок»), висота якого регулювалася перепадом рельєфу.
Вінці зрубу по кутах в’язали замками з випусками. При використанні колод у давніших спорудах застосовували односторонню верхню врубку пів-круглої форми («в качєний вугол», «на чашку», «в старовітський вугол», «в вугол вікотом», «в полонинський замок», «по-полонинському»). «Тесанці» по кутах переважно в’язали замками з двосторонньою прямокутною врубкою («в простий вугол»). Нерідко таку ж двосторонню врубку використовували й у зрубах з «кругляків» (у такому разі їх випуски протісували з двох боків). Стосовно напівколод («протісі»), то їх кутові з’єднання були вже складнішими – повсюдно вживали зарубки з прихованим зубом («в обіймиці», «у пімиці», «в скриньки», «в каню»). На теренах Гуцульщини врубки з прихованим зубом виявлені вже у житлах початку ХѴІІІ ст. [14, с. і40], а у монументальному будівництві вони відомі з першої половини XV ст. [6, с. 92]. У кінці ХІХ, а особливо в перші десятиліття XX ст. під час використання «тесанців» щораз частіше починають застосовувати кутові врубки типу риб’ячий хвіст без лишку (місцеві назви: «в каню», «в німецький вугол», «в німецький замок»). Іноді таким способом у цей час в’язали стіни з півколод та колод (тоді краї вінців з чотирьох боків протесували).
З метою запобігання перекосів суміжні деревини у зрубі укладали верхівками у протилежних напрямках і щільно припасовували («блятували»), протесуючи нижню та верхню площини. Колоди спорадично припасовували за допомогою поздовжнього паза, який вибирали у їх верхній частині (с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл.; Бистрець, Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.). Суміжні деревини також попарно з’єднували кілками («брали на тиблі»). Щілини між вінцями конопатили мохом (інколи зверху ще обмащували глиною). Траплялося (хата 1906 р. у с. Вербівець Косівського р-ну Івано-Франківської обл.), що для запобігання задування вітру у суміжних горизонтальних площинах вибирали неширокі (4–5 см) рівчаки, в які вкладали поздовжню планку-лиштву – «лайску» (техніка «на фуґ»). Вивершували стіни «платви» («обрубини»), які зазвичай були винесені поза обріз стін. Для забезпечення міцності конструкції «стельмахи» виготовляли
