житиме просто через дорогу.
– Доведеться тобі залагодити стару суперечку, Сьюзан. Ніколи в цьому домі ніхто не сваритиметься з сусідами.
– Кузина Софія почала сварку першою, тому їй теж треба почати залагоджувати суперечку, пані лікарко, люба, – зверхньо промовила Сьюзан. – Якщо вона почне, думаю, моє християнське виховання дозволить мені піти їй на зустріч. Вона не надто весела людина, все життя була страшною занудою. Коли ми бачилися востаннє, на її обличчі було тисячі зморшок, можливо, більше, а може, й менше… усе від переживань і поганих передчуттів. Вона так страшно завивала на похоронах першого чоловіка, але не пройшло й року, як вийшла заміж знову. А наступна нотатка, як я бачу, описує особливу вечірню службу в нашій церкві минулої неділі. Кажуть, оформлення було дуже красиве.
– До слова, пан Прайор страшенно не схвалює квітів у церкві, – додала панна Корнелія. – Я завжди казала: чекай біди, коли той чоловік переїхав сюди з Лоубріджа. Його ніколи не потрібно сприймати, як дорослого – це помилка, а ми ще від неї постраждаємо, повірте мені! Я чула, як він казав, що якщо дівчата продовжуватимуть «псувати бур’янами амвон», він і кроку до церкви не ступить.
– У церкві все було добре, поки до Глена не прибув старий Вусань-з-місяця, а, на мою думку, коли він піде, все знову стане на свої місця, – сказала Сьюзан.
– Хто на Бога дав йому таке смішне прізвисько? – спитала пані Блайт.
– Ну, хлопці Лоубріджа його так прозвали, відколи я себе пам’ятаю. Пані лікарко, люба, я думаю, то все тому, що в нього округле й червоне обличчя, а навколо – руді вуса. Хоча ніхто ніколи не наважувався при ньому так його називати, можете мені повірити. Але гірше тих вус, пані лікарко, люба, що він дуже нерозсудливий чоловік з багатьма дивними ідеями в голові. Він тепер подорослішав, кажуть, став дуже набожний. Але я можу пригадати, пані лікарко, люба, ще ті часи, коли двадцять років тому люди бачили, як він пас корову на Лоубріджському кладовищі. Так, справді, я того не забула, завжди пригадую, коли він молиться на зібранні. Ну, оце й усі нотатки, нічого важливого в газеті більше не було. А міжнародні новини мене ніколи не цікавили. Хто той вбитий ерцгерцог?
– Та що нам з того? – спитала панна Корнелія, навіть не здогадуючись, яку страшну відповідь на її питання приготувала доля. – У тих Балканах завжди хтось вбиває або когось вбивають. Для них це нормально, а я не думаю, що наші газети повинні друкувати такі приголомшливі речі. «Справи» створюють надто сенсаційні великі заголовки. Ну, я вже маю йти додому. Ні, Енн, люба, не просіть мене залишитися на вечерю. Маршал тепер думає, що, якщо я не прийшла додому на вечерю, то її не варто і їсти… як справжній чоловік. Тому я піду. Боже милостивий, Енн, люба, що з тим котом? Що за ґедзь його вкусив? – у цей момент Док раптом кинувся до килимка під ногами панни Корнелії, зігнув вуха, невдоволено щось їй нявкнув, а тоді стрибнув і зник за вікном.
– Ох, ні. Він просто перетворюється в пана Гайда… а це означає, що вночі буде дощ або сильний вітер. Док такий же чіткий, як барометр.
