щось у його карих очах було так схоже на душу, якщо так дозволить висловитися богослов. Його любили всі Інглсайдці, навіть Сьюзан, хоча його жахлива звичка прокрадатися в гостьову кімнату й влягтися там на ліжку аж надто її дратувала.
Саме тоді пополудні Рілла не знаходила до чого причепитися.
– Правда ж червень прекрасний місяць? – спитала вона, мрійливо дивлячись на маленькі спокійні сріблясті хмарки, які мирно звисали над Веселковою Долиною. – А так гарно було, така гарна погода. Усе було просто ідеально.
– Не люблю я такого, – зітхнула панна Олівер. – Все таке зловісне. Ідеальність – це подарунок богів, певна компенсація за те, що буде. Я так часто за цим спостерігала, що вже й не звертаю уваги, коли люди кажуть, що все було ідеально. Проте червень був красивим.
– Але не таким уже й цікавим! – відповіла Рілла. – У Глені за весь рік хіба що старша панна Мед зомліла в Церкві. Іноді мені б хотілося, щоб хоч раз сталося щось цікаве.
– Не варто такого хотіти. Хвилюючі речі для когось мають гіркий присмак. Яким гарним видасться літо для веселих Інглсайдських мешканців! А я нудитимуся у Лоубріджі!
– Ви ж часто навідуватиметеся до нас, правда? Думаю, цього літа буде багато веселощів, але я, як завше, буду триматися осторонь. Жахливо, коли всі вважають тебе маленькою дівчинкою, хоча це насправді не так, правда?
– У тебе ще багато часу, щоб вирости, Рілло. Не намагайся чимшвидше попрощатися з юністю. Вона проходить надто швидко. Ти доволі скоро почнеш смакувати життя.
– Смакувати життя! Я хочу його їсти пригоршнями, – сміючись, закричала Рілла. – Я хочу все… все, що може мати дівчинка. Наступного місяця мені виповниться п’ятнадцять, ніхто більше не зможе сказати, що я дитина. Чула, хтось якось казав, що роки з п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти – найкращі в житті дівчини. Я проведу їх чудово, просто наповню їх веселощами.
– Немає потреби думати про те, що ти робитимеш – ти, певне, цього не зробиш.
– Ох, але як весело про це думати, – скрикнула Рілла.
– Ти не думаєш ні про що, окрім веселощів, мавпеня, – терпляче зауважила панна Олівер, помітивши, яке красиве підборіддя в Рілли. – Ну, а що ще робити в п’ятнадцять? Але ти ж не хочеш іти в коледж цього року?
– Ні… ніколи. Я не хочу. Мені все одно на всі ці науки й вчення, якими так переймаються Нан і Ді. П’ятеро з нас уже ходять в коледж. Цього точно досить. У кожній сім’ї має бути неук. А я дуже навіть хочу бути неуком, якщо стану красивим, популярним і чудовим неуком. Я не можу бути розумною. У мене взагалі немає талантів, а Ви й уявити не можете, як це зручно. Ніхто й не очікує, що я займатимуся тим, що мені не до душі. А ще я не зможу бути дружиною-домогосподаркою чи куховаркою. Я ненавиджу шити, прибирати, і якщо вже Сьюзан не змогла навчити мене пекти бісквіти, ніхто не зможе. Тато каже, що я не працюю, навіть не пряду. Тому я, певне, польова лілея
