моря»[5] воювала сама, правда ж? Але ти не можеш піти… тиф тебе зовсім виснажив. Трохи соромно, еге ж?
Волтер не відповів, сором це чи ні. Він мовчки дивився понад Гленом на блискучу голубу гавань.
– Ми діти – якщо це торкнеться нашої родини, доведеться вигризати зубами й кігтями, – весело продовжив Джем, крутячи свої руді кучері в сильній худорлявій загорілій руці. Руки вродженого хірурга, часто відмічав про себе його тато. – Яка б то була пригода! Але думаю, Грей чи хтось із цих обачних старих друзяк одумається в останній момент. Сором їм, якщо вони покинуть Францію в біді. Якщо таки не покинуть, буде весело. Ну, час нам готуватися до гулянки.
Джем пішов, насвистуючи «А волинщиків сотня гей га, гей га»[6], а Волтер ще довго стояв на тому самому місці, трішки насупившись. Темрява й сум наступили так неочікувано, як грім посеред ясного неба. Ще кілька днів тому ніхто про таке й подумати не міг. А тепер все здавалося зовсім абсурдним. Знайдеться якийсь вихід із ситуації. Війна – пекельна, жахлива, огидна… надто жахлива й надто огидна, аби відбуватися між цивілізованими націями у двадцятому столітті. Одна лише думка про війну була огидною, а її загроза красі життя робила Волтера нещасливим. Він не думатиме про це… викине з голови. Яким красивим був серпнево зрілий Глен з вервечкою старих тінистих садиб, оброблених лук і затишних садів. Західне небо нагадувало велику золоту перлину. Десь далеко місячне сяйво освітлювало бліду гавань. У повітрі звучали вишукані мелодії – сонливий свист вільшанки, красивий і журливий тихий шепіт вітру в листках пожовклих дерев, солодкаво-сріблястий шелест осикових тополь, які витончено тремтіли серцеподібними листочками, а з вікон кімнат, де дівчата готувалися до танців, долинав сміх. Світ занурився в гармонію звуків і кольорів. Волтер думав про все це, про те, якою радістю вони його наповнювали. «У будь-якому випадку, вони не припускають, що я можу піти на фронт, – думав він. – Як казав Джем, всьому винен тиф».
Рілла сперлася на вікно, одягнена до танців. Жовтий братчик зіслизнув з її волосся на підвіконня, наче золота зіронька. Вона марно намагалася зловити квітку, але зрештою братчиків було достатньо. Панна Олівер сплела віночок з братчиків, щоб уквітчати голову своєї улюблениці.
– Як гарно й спокійно… правда ж прекрасно? У нас буде ідеальний вечір. Прислухайтесь-но, панно Олівер, я добре чую старі дзвони з Веселкової Долини. Вони там висять уже майже десять років.
– Ця музика вітру завжди нагадує мені небесну мелодію, яку Адам і Єва чули в «Раю» Мільтона[7], – відповіла панна Олівер.
– Ми так веселилися у Веселковій Долині в дитинстві, – мрійливо промовила Рілла.
Ніхто уже не бавився у Веселковій Долині. Влітку ввечері там було дуже тихо. Волтер полюбляв ходити туди читати. Джем і Фейт часто там зустрічалися, Джеррі й Нан завжди ходили туди, аби вести безперервні голосні суперечки й дискутувати на важливі теми, що, здавалося, було їхньою улюбленою розвагою. А Рілла
Уривок з вірша Лаухлана Ватта «Сива матір» (англ. «The Grey Mother») –
Уривок з шотландської пісні «Сотня волинщиків» (
Мається на увазі поема «Утрачений рай» Дж. Мільтона (
