з підливою індик;На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу,
Із квасом медовий шулик.
І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець…
Росло материне і батькове сонечко тихою, мрійливою дитиною – здебільшого її й чути не було. Гралася з ляльками, що їх батько частенько приносив додому. А граючись у кутку, гомоніла з ними, як із живими істотами (а втім, вони були для неї живими, тільки й того, що не вміли розмовляти) – всі ляльки були, звичайно ж, її донечками-янголятками, а вона була їм мамою.
Товариство ляльок – то був її світ, у який вона нікого стороннього не пускала, світ, у якому тільки вона була господинею і повелителькою, на кшталт королеви з казкового королівства.
Змалечку Віруся були невгамовною цокотухою-щебетухою (мама ласкаво називала її цокотушечкою), її дзвінкий тоненький голосок із срібними переливами не вмовкав і на мить – зранку й до вечора, зранку й до вечора… Бо зранку й до вечора вона була зайнята своїми, тільки їй відомими і для неї важливими справами, тож ніколи не сиділа, а все, як казала її нянька, «товклася». («І в кого воно таке вдалося? Швидке й непосидюче – як вогонь на сухій соломі!.. А балакуче, як старе!.. І за день його не перебалакаєш!..»)
Як не гомоніла, то наспівувала, як не наспівувала, то гомоніла, але ніколи не мовчала – з усіма, хто її оточував (чи з тим, що її оточувало) перемовлялась. З людьми (мати, батько, нянька, сусіди), з хатніми речами… Підходила до столу – розмовляла зі столом, сідала на стілець, обзивалася перед тим до стільця як до живої істоти; умивалася – з водою, набравши її в жменьку, розмовляла, утиралася рушничком, з рушничком гомоніла, до рушничка цокотіла…
У двір вибігала – віталася з кожною квіткою чи билинкою, з сонцем і навіть з вітром. Не могла мимо пройти будь-якої речі, аби не забалакати до неї, не поцікавитись, як вона… І прислухалася, що вони їй у відповідь говорять. (Була певна, що речі не лише говорять, а й навіть чула їхню мову.) Не кажучи вже про хатнього кота, найбільшого її співбесідника, чи собаку в дворі, курей… З ластівками щебетала наче б по-їхньому, по-ластів’ячому, з горобчиками по-гороб’ячому, із сороками сорочою мовою стрекотіла…
А найбільше любила говорити зі своїми іграшками і, особливо, з ляльками – їх вона ставила вище за всіх у тому світі, що її оточував, і в якому минали дні її маленького життя…
А коли на мить задумувалась – починала співати. Навіть не знаючи пісень, співала – про все, що бачила навколо себе – отаке було дівчатко.
Як би склалася її подальша доля – залишися вона в Полтаві – невідомо. Тож і гадати не будемо. Умовний спосіб тут не годиться.
Хоча зрозуміло: виросла б «полтавська галушечка» в Полтаві та поступила б учитися до Полтавської жіночої гімназії. Можливо б, і до тієї, у якій викладав її батько, і тоді б її звали вчителевою донькою.
Так би воно, очевидно, й було б, якби… У Полтаві виростало багато гарних дівчаток і вже панянок. А втім, у Полтаві (як і в Україні взагалі, що тоді
