з якою радістю він згадує тодішнє життя в Україні – бідній, замученій податками! Тож і зізнається, як про заповітну, але вже нездійсненну мрію свою:
– Досі мене тягне в Прилуки, подивитися на хутір Руда – якщо він ще вцілів, на село Варва, якщо воно теж уціліло!.. (Він вже не виходить зі своєї московської квартири – ноги не тримають.)
– Хіба забудеш ті дивні жіночі лиця, що їх я там зустрічав – та й не тільки лиця… Досі мені сниться… І в снах моїх – коли я поринаю в сон хоч на часинку, – бачу своє українське дитинство: теплі південні ночі, садки, що потопають у зелені (а як вони по весні квітнуть, як!), коні, яблука, кукурудза, корови, яких гонять додому з пастівника, і кожна сама знаходить свою хвіртку… Люблю Україну! До того ж моє коріння там – звідти і мати моя, і батько…
Чи кожен з нас – хоч через одного-другого…надцятого! – українців, – чомусь із сумом подумалось мені, як слухав його, – здатен отак просто і щасливо-усміхнено та щемко водночас сказати замріяно: люблю Україну?!
Живучи в Україні, ми її мовби й не помічаємо. Сприймаємо, як щось дане, те, що само собою розуміється. Просто як край, у якому нам випало жити. Як якусь адміністративну територію.
Один мій знайомий якось, пригадую, вражено розказував:
– Уявляєш? Мені приснилося, що я… Що я живу… в Україні!
– Уявляю, – відповів я механічно, хоч нічого в ту мить і не втямив…
– Віщий сон!..
– Гм… Чому – віщий? Що було… такого, коли ти проснувся?
– А те… Виявилось це, коли я проснувся…
– Що – виявилося?
– А те, що я й справді живу… Уявляєш, справді живу в Україні – це мені моя половина повідала, як я проснувся… Ось чому кажу: віщий сон! В Україні, виявляється, я живу. В Україні!
Що я повідаю вам у світлі цього, як кажуть, факту з віщим сном? Моєму знайомому ще й повезло – хоч уві сні йому приснилося, що він живе не де-небудь, а в Україні. Інші все життя у ній живуть, запитай їх, у якій вони країні живуть, то й не згадають одразу…
– Ну… вопше, в Кийові…
Такі ми… українці. До нас хіба що у снах і доходить… Але щось не дуже нас тягне подивитися на той хутір. Пригадуєте: «Журавлі, білі хатки з солом’яними дахами, глиняна долівка з домотканими доріжками, рушники…»
А на них червоні півні піють…
Дивні лиця чорнооких, чорнобрових українок, теплі південні ночі, садки, що потопають у зелені…
І корови, які повертаються у село надвечір, і кожна з яких знаходить свою хвіртку і заходить у свій двір…
І треба ж так збігтися, що саме того року, як Левченки переїхали до Москви, в далекому від Полтави Парижі відбулася прем’єра того дива, що згодом буде названо на французький лад – синематографом і який розпочне нову еру – еру кіно.
Жив-був у Парижі в 1864–1948 роках дехто (хтось, такий собі, один якийсь, рос.: некто) на прізвище Люм’єр
