винахідників синематографа – почнуть вишиковуватися довжелезні черги.
«Рухомі картинки розважають увесь світ. Це краще, що ми можемо робити. І ми пишаємось цим», – скажуть брати про свій винахід.
Дивно, але брати Люм’єр не передбачали тріумфального майбутнього свого дітища і вважали кінематограф лише «живою фотографією» – атракціоном, що здатний привабити багато глядачів і приносити значний прибуток. Але швидко стало явно: французи відкрили шлях новому виду мистецтва – по суті брати Люм’єр започаткували документальне кіно. Знімаючи на плівку короткі (тривалістю 40–50 секунд) репортажі з буднів життя міста і своєї родини, вони не інсценували події, а тільки фіксували їх з допомогою кінознімального апарата. Тому фільми брати Люм’єр створювали без сценаріїв, без декорацій, без участі акторів, просто знімали, що бачили в натурі.
Але був і виняток – знаменитий короткий кетч «Политий поливальник». Хлопчик-підліток наступає на шланг за спиною у садівника, і той у результаті цього несподівано обливає себе водою. Сцена була знята на натурі, а в якості виконавців виступали приятелі. Природність екранного образу, відсутність якого б то не було втручання творців фільму в реальний хід подій, що знімалися на плівку – характерна особливість кінематографа Люм’єр.
Невибагливі «рухомі картинки» заворожували глядачів. Виявилось, що зображення може змінювати свій масштаб (план), на відміну, наприклад, від театрального спектаклю, представляючи світ і людину як у цілому, так і окремими деталями (крупні плани обличчя, рук, речей, що буквально заворожували перших глядачів). Класичний приклад – ролик «Прибуття поїзда на станцію Ля Сіота».
Крапка, що пульсує в глибині екрана, стрімко розростається до розмірів локомотива, який невідворотно насувається на глядачів, котрі впадали в паніку в очікуванні катастрофи. І полегшено зітхали, коли поїзд зупинявся – природно, в межах екрана.
На пероні з’являвся залізничник і біг відкривати двері вагона, з якого виходили пасажири і, наближуючись до кінокамери, «втрачали» в кадрі половину своєї фігури. Інші перехожі навпаки, спершу виникали на екрані частково, а потім, відходячи від об’єктива, здобували цілісність. Брати Люм’єр установлювали свою камеру непорушно і фіксували все, що потрапляло в об’єктив. Зміна масштабу зображення відбувалася стихійно, в основному за рахунок саморуху реальності, наближення і віддалення об’єктів.
Їхні фільми були дуже короткими – 15–18 метрів, і складалися з одного монтажного кадру.
У 1898 році Люм’єр організував серійний випуск кіноапаратів, виробництво кіноплівки і знімання фільмів (пізніше проводитиме досліди в галузі об’ємного і кольорового кіно). Так зародилося те, «важнейшее из всех искусств», як назве кіно пролетарський вождь. (Кіно – від грецьк. kineō – рухаю. Кінематографія – мистецтво, яке продукує рухомі зображення на плівці і створює відчуття реальної дійсності.)
У 1946 році Луї передасть французькій синематиці 1800 стрічок,
