Офелія про нього говорила. Вона нічого не могла з цим удіяти.
– Він пошив мою сукню і мамину блузку. Він шив найгарніше вбрання. Гарніше, ніж у принцес із моїх книжок! Capitán Відаль мені не батько.
– Ти вже це пояснила, – лагідно промовила Мерседес, обійнявши дівчинку за плечі. – А тепер ходи. Я відведу тебе до матері. Вона тебе вже, мабуть, шукає.
У неї були теплі обійми. І міцні.
– Правда, моя мама гарна? – спитала Офелія. – Це тільки через дитину вона хворіє. У тебе є брат?
– Є, – відповіла Мерседес. – От побачиш, ти полюбиш малого братика. Дуже сильно полюбиш. Нікуди не подінешся.
Вона знову всміхнулася. Але очі в неї були печальні. Офелія це зауважила. Здається, Мерседес також був відомий біль утрати.
Фея дивилася їм услід із вершини кам’яної арки: жінка і дівчинка, весна і літо, поруч.
Дівчинка повернеться.
Фея подбає про це.
Дуже скоро.
Щойно так забажає її пан.
3. Лише мишка
Так, у Мерседес був брат. Педро був серед тих, хто ховався у лісі – «макі», як вони себе називали. Партизани, що переховувалися від тих самих солдатів, для яких Мерседес варила і прибирала.
Капітан Відаль зі своїми офіцерами саме планував полювання на цих людей, коли вона принесла хліб, сир і вино за його наказом.
Колись давно на цьому столі, де зараз розклали мапу, мірошникова дружина подавала вечерю. Тепер тут подавали лише смерть. Смерть і страх.
У каміні палахкотіло полум’я, відкидаючи на побілені стіни та схилені над мапою обличчя тіні ножів та гвинтівок. Мерседес поставила тацю і нишком кинула оком на позначені армійські позиції.
– Партизани тримаються лісу, бо їх там складно вистежити, – голос у капітана був такий же безвиразний, як і його обличчя. – Ця підлота знає місцевість значно краще за нас. Тому ми перекриємо всі підходи до лісу. Тут. І ось тут.
Палець у чорній рукавичці вдарив по карті, наче снаряд.
«Слухай уважно, Мерседес. І розкажи братові про їхні плани, інакше за тиждень його спіткає смерть».
– Провізія, ліки – ми все замкнемо на складі. Ось тут, – Відаль позначив на мапі розташування млина. – Треба зігнати їх із гір. Так вони самі до нас прийдуть.
«Тут, Мерседес. Вони все триматимуть тут!»
Вона повільно розкладала їжу на столі, рада, що невидима в їхніх очах – як служниця, як інтер’єр, як крісло і камінні дрова.
– Поставимо три нові командні пости. Тут, тут і ось тут.
Капітан виставив на карту бронзові мітки. Мерседес очей не зводила з його рук у темних рукавичках. Ось ким вона була: очима і вухами кроликів, на яких вони полювали, тиха і невидима, наче мишка.
– Мерседес!
Подих урвався, коли та чорна рукавичка стиснула її плече.
Відаль підозріливо мружив очі. «Він так на всіх дивиться із підозрою, Мерседес», – заспокоїла вона сама себе, щоби
