щовечора чистив батьків кишеньковий годинник – і то був єдиний час, коли він знімав рукавички. Кімната, у якій капітан влаштував собі кабінет, була просто за велетенським млиновим колесом. Його величезні спиці закривали більшість задньої стіни, й іноді Відалеві здавалося, ніби він живе всередині годинника. Чомусь це його навіть заспокоювало. Він полірував срібну покришку з багатим гравіюванням і протирав пил із коліщаток так ніжно, ніби торкався живої істоти.
Часом дорогі для нас речі розповідають про нас навіть більше, ніж те, кого ми любимо. Скло на годиннику тріснуло в руках Відалевого батька у мить його смерті, і його син сприйняв це за доказ, що речам не страшна смерть, якщо тримати їх у чистоті й повному порядку.
Його батько був героєм. Відаль виріс із цією думкою. Він сотворив себе на цій вірі. Справжнім чоловіком. І майже завжди ця думка викликала у нього спогад про той день, коли вони з батьком поїхали на скелі Віллануева. Зубчасті скелі над морем, шпичасті камені внизу – і висота у тридцять з лишком метрів падіння. Батько лагідно підвів його до краю, а коли син відсахнувся – міцно схопив за плечі і змусив зазирнути в провалля.
– Відчуваєш цей страх? – запитав батько. – Ніколи його не забувай. Ось як має відчуватися твоя слабкість – коли тобі схочеться забути про службу батьківщині або своє місце в житті. Коли перед тобою буде смерть або честь. І якщо ти зрадиш свою країну, своє ім’я чи своїх предків – це те ж саме, що ступити звідси униз. Провалля перед тобою буде невидиме, але не менш реальне. Ніколи цього не забувай, сину мій…
У двері постукали, і минуле відступило перед теперішнім. Стукали тихо, і відразу стало зрозуміло, хто саме проситься увійти.
Відаль насупився. Він ненавидів, коли переривали його вечірній ритуал.
– Заходьте, – гукнув він, не відводячи погляду від блискучих нутрощів годинника.
– Capitán.
Доктор Феррейра ступав так само тихо й обережно, як і говорив. Він спинився за крок від столу.
– Як вона? – запитав Відаль.
Коліщатка кишенькового годинника запустили свій досконалий ритм, ще раз доводячи, що у добре встановленого порядку не буває кінця. Безсмертя потребує чистоти й порядку. І звісно, що зовсім не потребує серця. Серце так легко збивається з ритму, а під кінець і зовсім затихає, хоч як за ним доглядай.
– Дуже слабка, – відповів доктор Феррейра.
Тихо і м’яко відповів, звісно. У цьому була суть лікаря. М’який одяг, тихий голос, лагідні очі. Капітан знав – він би зламав його легко, як шию кролика.
– Я влаштую їй спокій і відпочинок, – сказав він. – Спатиму тут унизу.
Так однаково простіше. Він уже втомився від Кармен. Він легко втомлювався від усіх жінок. Ті зазвичай прагнули підібратися надто близько. Відаль ні з ким не прагнув такої близькості. Там починається вразливість. Порядок губиться в присутності любові. Навіть бажання заморочує
