Вовка.
– Книжка? – поцікавилася вона.
Батько часто дарував їй книжки. Іноді навіть шив для них обгортки. «Із полотна. Щоб захистити палітурку, Офеліє, – говорив він. – Їх зараз роблять із такої дешевої тканини. Так буде ліпше». Дівчинці так сильно його не вистачало. Іноді здавалося, серце обливається кров’ю і не загоїться, поки вона знову його не побачить.
– Книжка? – тихо розсміялася мати. – Ні! Не книжка! Щось набагато краще.
Офелія не стала нагадувати, що для неї немає нічого кращого за книжку. Мама не зрозуміє. Вона не шукала в книжках прихистку і не дозволяла їм перенести себе в інший світ. Вона бачила тільки цей один світ, і то – думала Офелія – не завжди. Це була частина маминої печалі – приземленість. Книжки розказали б їй так багато про цей світ і про далекі краї, про тварин і рослин, про зірки! Вони стали б вікнами та дверима, паперовими крилами, що підняли б її у небо. Може, мама просто розучилася літати. А може, ніколи й не вміла.
Кармен заплющила очі. Принаймні у снах вона виходить за межі цього світу, чи не так? – подумала Офелія, притискаючись щокою до материних грудей. Так близько, що тіла зливалися в одне, як до моменту її народження. Дівчинка чула, як здіймається хвилею мамин подих і як тихо стукає серце об ребра – розмірено, ніби метроном.
– Нащо тобі було виходити заміж? – прошепотіла Офелія.
Коли слова зірвалися з уст, якась її частина навіть сподівалася, що мати уже заснула. Але прозвучала відповідь:
– Я надто довго була сама, серденько, – сказала вона, дивлячись у стелю вгорі.
Побілка потріскала і вкрилася павутиною.
– Але ж я була з тобою! – заперечила Офелія. – Ти була не сама. Я завжди була з тобою.
Мати не відводила погляду від стелі і раптом здалася доньці дуже далекою.
– Коли підростеш, ти мене зрозумієш. Мені також було нелегко, коли твій батько… – вона різко втягнула повітря ротом і поклала долоню на великий живіт. – Знову твій братик капризує.
Офелія накрила мамину долоню своєю – така гаряча. Так, вона також відчувала, як копається в материному животі її брат. І ні, нікуди він не подінеться, не піде. Він просився у світ.
– Розкажи йому якусь зі своїх казочок! – задихалася мати. – Впевнена, це його заспокоїть.
Офелії не хотілося ділитися з ним своїми історіями, але зрештою вона сіла. Під білим покривалом мамине тіло скидалося на гору, вкриту снігом, де її брат спить у найглибшій печері. Дівчинка поклала голову на горбочок поверх покривала, погладжуючи місце, де її брат рухався глибоко під шкірою матері.
– Брате! – прошепотіла вона. – Братику.
Мати ще не вирішила, як його назвати. Але скоро йому потрібне буде ім’я, щоб підготуватися до цього світу.
– Багато, багато років тому… у сумній, далекій країні… – Офелія шепотіла тихенько, але була певна, що він її чує. – Була собі величезна гора з чорного кременю…
За млином – у темному і тихому,
