він полював на кроликів.
Гордість в очах він сховав, опустивши погляд, але вуста його зрадили.
Спокійно. Ось як це робиться.
Відаль розбив пляшку з водою об лице молодого павича. Тоді всадив гострий край йому в око. І знову. І знову. «Випусти лють, інакше вона поглине тебе». Скло різало та кололо, обертаючи шкіру та плоть на криваве місиво.
Батько кричав голосніше за сина, темні сльози текли його брудними щоками.
– Убив! Ти його вбив! Убивця!
Відаль вистрелив йому в груди. Та й скільки у сухореброго тих грудей. Кулі швидко знайшли його серце. Дві кулі – прошивши брудний, обірваний одяг, зламавши крихкі кістки.
Син ще ворушився, притискаючи червоні, залиті власною кров’ю руки до зяючих ран на обличчі. Що за безлад. Відаль і його застрелив. Під блідим серпиком місяця.
Ліс дивився так само тихо, як і його солдати.
Капітан витер рукавички об наплічник, тоді перевернув його й висипав увесь вміст на землю. Папери. Ще папери. І два впольовані кролики. Відаль їх підняв. Дрібні та сухі, кістки і шерсть. Хіба на гуляш вистачить.
– Може, наступного разу ви навчитеся краще обшукувати цих падлюк, – сказав він Серрано, – перш ніж побіжите по мене.
– Так, Capitán.
Як вони всі позаклякали.
«Що?» – Відаль обвів їх зухвалим поглядом. Так. У нього крутий норов. Що вони тепер думають, дивлячись на два трупи під ногами? Що їхні батьки і брати також селяни? Що вони також люблять своїх дочок і синів? Що одного дня він так само вчинить із ними?
Можливо.
«Ми тут усі вовки, – хотілося йому сказати. – Вчіться в мене».
Обіцянка скульптора
Колись давно був собі молодий скульптор на ім’я Сінтоло. Він служив королю підземного царства – так глибоко під землею, що ні сонячні промені, ні сяйво місяця туди не сягали. Прикрашав королівський сад вирізьбленими з рубінів квітами та фонтанами з малахітів. Вирізьбив бюст короля та бюст королеви, настільки життєподібні, що усім здавалося, варто лишень підійти ближче – розчуєш подих.
Їхня єдина донька, принцеса Моанна, любила спостерігати, як він працює, але Сінтоло ніяк не вдавалося виліпити її подобу.
– Я не можу так довго всидіти, Сінтоло, – говорила вона. – Стільки ще треба зробити і стільки побачити.
А одного дня Моанна зникла. І скульптор згадав, як часто вона розпитувала його про сонце і місяць, і чи він знає, який вигляд мають дерева, чиє коріння обплітало стелю її спальні, в наземному світі.
Король і королева так тужили, що їхні зітхання ширилися по всьому Підземному Королівству, а сльози вкривали рубінові квіти, наче роса. Фавн, їхній радник з усього, що стосувалося підземних звірів та священних істот, вислав своїх посланців – кажанів і фей, кроликів і ворон – повернути Моанну додому. Але всі їхні пошуки не допомогли.
Принцесу шукали вже 330 років, аж якоїсь ночі Фавн завітав до майстерні Сінтоло, де скульптор заснув за роботою. Він прагнув розрадити
