align="center">7. Зуби-леза
Відалева бритва – то була дивовижна річ. Сяюче лезо, гостріше за вовчі зуби. Руків’я зі слонової кістки, німецька сталь. Він узяв її з розбитої вітрини однієї із розграбованих барселонських крамничок. То була престижна крамниця джентльменських товарів: дорожні набори, цирульні набори, курильні трубки, ручки та черепашачі гребінці. Але для Відаля ця бритва ніколи не була лише цирульним приладдям. То був інструмент, що дозволяє чоловікові різати і кусати. Ця бритва була його кігтями – його зубами.
Люди – такі вразливі істоти: ні шерсті, ні луски поверх м’якої плоті. Тож Відаль докладно дбав, аби щоранку робити з себе небезпечного звіра. Коли бритва проходилася по щоках та підборіддю, її гострота передавалася йому самому. Взагалі, капітанові подобалося уявляти, як бритва перетворює його серце на метал, дотик за дотиком. Подобалося дивитися, як лезо наводить на його обличчі порядок та блиск, якого так бракувало цьому краєві, куди його відправлено у вигнання. Він не спочине, поки цей брудний ліс не очиститься – як гладеньке обличчя, котре він щоранку бачив у дзеркалі, щойно бритва закінчувала свою роботу.
Порядок. Сила. І гарний металевий блиск. Так, ось що він принесе у це місце. Лезо однаково добре справляється і з деревами, і з людьми.
Після обличчя, звісно, наставала черга чобіт. Він так ретельно їх натирав, що шкіра іскрила під вранішнім сонцем. Лискуче-чорні, вони шепотіли «Смерть!», і поки Відаль затягувався димом першої цигарки, то уявляв, як приємно з мелодією його платівки перепліталися б звуки маршу чобіт. Капітан слухав грайливу музику – на противагу до серйозного порядку бритви та чобіт. Це видавало, що жорстокість і смерть для нього – це такий танець.
Відаль саме закінчував натирати чоботи, коли Мерседес зайшла з кавою та хлібом.
Вона не могла не зауважити двох дрібних кроликів на столі поруч із кишеньковим годинником, якого усім заборонено було торкатися. На кухні служниці цілий ранок пліткували про історію з браконьєрами, які хотіли прогодувати сім’ю, і про те, що з ними зробив Відаль. Із тим батьком та його сином. Мерседес поставила металеве горня з кавою на стіл між кроликами. Стільки жорстокості. Вона її тут надивилася. Іноді жінці здавалося, що цією жорстокістю, як пліснявою, заросло і її серце.
– Мерседес, – кожне звертання капітана звучало як погроза, хоч він зазвичай і говорив до неї тихо й м’яко, як кіт, у якого пазурі до пори ховаються під оксамитовими пучками. – Приготуй цих кроликів сьогодні на вечерю.
Вона підняла їх і роздивилася худі тільця.
– Замолоді для цілої вечері.
«Де ці хворі дівчатка, яких мали прогодувати ці кролики?» – подумала вона. На подвір’ї один із солдатів перекривляв, як старий благав за синове життя. І сміявся, розказуючи, як Відаль убив їх обох. Чи вони народилися такі жорстокі, всі ці солдати, що ріжуть, палять та вбивають? Колись вони також були дітьми, як Офелія. Мерседес боялася за неї. Дівчинка надто невинна для цього місця, а її матері не вистачить сили
