потріскану, зарослу кору, ніби він сидів тут століттями і чекав…
Фея гордо стрекотала. Вона привела дівчинку, як наказав їй пан.
– Дивіться! Ану погляньте, кого привела ваша сестра! – промуркотів він і розпустив дерев’яну торбину, що висіла у нього на грудях через плече.
Звідти вилетіли дві Феї, прибравши такої ж форми, яку їхня сестра скопіювала зі сторінок книжки.
Їхній рогатий пан розсміявся від захвату, коли вони запурхали довкруж Офелії – вона ж тільки міцніше стискала у пальцях светр, накинутий на нічну сорочку. На дні колодязя було холодно й вогко. Не дивно, що пан Фей так закляк. Хоча, може, він просто старий. Здавалося, що старий. Древній.
– Мене звуть Офелія, – назвалася дівчинка якомога сміливішим голосом, ніби її зовсім не лякають його роги та дивні блакитні очі. – А вас?
– Мене? – перепитала істота, показавши на своє висохле тіло. – Ха!
Він махнув рукою, ніби ім’я – то найменша в світі дрібничка.
– Хтось називає мене Паном. Але в мене було стільки імен! – він посунув уперед закостенілими ногами. – Старих імен, вимовити які під силу хіба деревам та вітру…
І він зник за монолітом, але голос його – хрипкий, заворожливий – долинав і звідти.
– Я – гора, я – ліс і земля. Я… арргх… – він заблеяв, як цап, і знову з’явився перед очима.
Зараз він здавався Офелії водночас старим і юним.
– Я… – затрусив він руками і закричав, як старий баран, – Фавн! І я завжди був, є і назавжди лишуся вашим смиренним слугою, ваша високосте.
Офелії відібрало мову, коли той із важким скрипом опустив увінчану рогами голову і схилився перед нею у глибокому поклоні. «Ваша високосте?» О ні. Він сплутав її з кимось! Звісно. І як вона раніше не здогадалася? Чого б то Феї по неї приходити? Вона лишень донька кравця.
– Ні! – нарешті спромоглася сказати вона й позадкувала. – Ні, я…
Фавн підвів голову і виструнчив зашкарублу спину.
– Ви – принцеса Моанна.
– Ні, ні! – запротестувала Офелія. – Я…
– Донька короля Підземного світу, – обірвав її Фавн.
Про що це він? Його слова злякали дівчинку більше, ніж темна ніч чи це незнайоме місце далеко від теплого маминого ліжка. Хоч як ми прагнемо дива, але справжня магія – страшна річ.
– Ні! Ні! – знову заперечила вона. – Мене звуть Офелія. Моя мама – швачка, а тато був кравцем. Повірте мені.
Офелія відчувала Фавнове нетерпіння, коли він твердо похитав рогатою головою, але помітила й смішок на його візерунчастому обличчі.
– Нісенітниці, ваша високосте. Ви, – він указав на неї пазуристим пальцем, – народилися не з людської утроби. Вас породив місяць.
Феї енергійно закивали на згоду. Місячний промінь спустився на дно колодязя, ніби на підтвердження його слів, та осяяв крильця Фей сріблом.
– Гляньте
