поміняла форму крилець, щоб ті стали схожими на листочки. Тоді підняла вже людські долоньки і, погладивши гострі вуха новими пальчиками, ще раз порівняла свою нову форму із зображенням. Так. Успішна метаморфоза. Може, тепер ця форма стане її улюбленою, хоча яких тільки форм вона вже набувала за своє безсмертне життя. Мінливість була для неї природною. То була частина її магії та улюблена гра.
Але зараз час виконати завдання, з яким її послали на млин. Вона підлетіла до дівчинки на нових крильцях і завзято її покликала. «Ходи зі мною!» – закликала вона так само нагально, як їй наказував пан. А він був не надто терплячий.
– Ти кличеш мене з собою? Надвір? Куди?
Стільки запитань. Люди люблять ставити запитання, та зазвичай не дуже шукають відповідей. Фея підлетіла до дверей. Крильця-листочки служили вірно, але вона ще не вирішила щодо цього тіла. Комашине тіло було швидше і легше.
Байдуже. Пан чекає.
Офелія не відчувала страху – ні як взувалася, ні як вийшла з будинку вслід за Феєю. Здавалося, вона вже колись отак ходила за Феями. Та й хіба можна не вірити Феї, навіть якщо та приходить посеред ночі? Мабуть, усі завжди вірять. Коли Фея веде, потрібно йти. Так писало в книжках, а хіба казки не правдивіші, ніж те, що дорослі видають за реальність? Дорослі відмовляються говорити, лише книжки говорять із тобою про все – про Життя. Смерть. Добро і Зло. І решту дійсно важливих у житті речей.
Дівчинка не здивувалася, коли з темряви перед нею постала кам’яна арка.
Фея пролетіла під аркою. Мерседес не було поруч, і ніхто не спинив Офелію – не цього разу. Старовинні кам’яні стіни лабіринту здіймалися ліворуч та праворуч. І водили, водили її безкінечними колами. Щоразу, коли дівчинка завмирала на повороті, Фея підганяла її. «За мною! За мною!» – Офелія була певна, що саме це вона цвіркотіла, пурхаючи то високо над головою, то десь ізбоку.
Скільки вона вже йшла? Офелія не знала. Високо вгорі над старовинними стінами простягалося нічне небо. Росистий мох вистелював звивисті коридори, і взуття наскрізь промокло. Все було, наче уві сні – а вві сні не буває часу. Аж ураз стіни розійшлися, і дівчинка ступила на широкий внутрішній дворик у серці лабіринту. У центрі дворика, прямо посеред землі, розчахався глибокий кам’яний колодязь зі сходами, що вели вниз. Офелії не видно було, скільки там сходинок – здавалося, без кінця. Унизу їх ковтала темрява. З колодязної ями війнуло вологою, і дівчинка знову відчула укол страху, але і потяг до пригод.
Фея застрекотіла і спурхнула вниз – Офелія ступила на сходи слідом. Спускалася дедалі глибше і глибше під землю услід за Феєю. Сходи вели аж до дна колодязя, тільки там не було води, лише вирізьблений моноліт, подібний до тих, які вона бачила в лісі. Ніби такий же древній, але вищий, оточений кам’яними каналами, глибоко врізаними в підлогу. Ці рівчаки також складалися в лабіринт – копію того, що нагорі. У тінях за монолітом почувся шурхіт, ніби ворушиться щось велике, і оттепер Офелія сильно злякалася. Але Фея і далі підганяла її вперед. Нарешті,
