чула, що Відаля цікавить тільки його ненароджена ще дитина. Страшний гріх – зрадити власне дитя заради нового кохання, і пальці Кармен тремтіли, коли вона розщіпала на сукні ґудзики. З усміхом на обличчі, вдаючи, ніби життя і кохання – такі, як їй хочеться.
Ванна кімната повнилася білою парою, теплою і вологою – Офелія відчула її на шкірі, щойно зачинила за собою двері. Сама купіль скидалася на білий порцеляновий човен, готовий відчалювати на місяць, але гаряча вода не була причиною, чому Офелії хотілося побути самій.
Вона сховала Фавнову книжку з мішечком у ванній за батареєю вчора вночі, щоб мати їх не знайшла. Це була її таємниця. Поза тим, що мама не любила книжки, Офелія ще боялася, щоб Фавнові подарунки не втратили магію від чужого погляду або дотику.
Книга була важезна – дівчинка сіла на краєчок купелі, і то ледь втримала фоліант на колінах. Шкіряна обгортка на дотик була, як зашкарубла дерев’яна кора, а сторінки лишалися порожніми, але звідкись Офелія знала – це ненадовго. Все насправді важливе ховається від очей. Вона була ще достатньо юна, щоб це розуміти.
І справді, одна з порожніх сторінок засочилася коричневим та світло-зеленим чорнилом, варто було Офелії торкнутися її. На правій сторінці з’явилося зображення ропухи, тоді руки, тоді лабіринту. Квіти вкрили краї сторінки, а по центру намалювалося дерево – старе та покорчене. Дві голі гілки закрутилися вниз, як роги, а стовбур тріснув надвоє і струхлявів.
Всередині у дуплі на колінах стояла дівчинка й дивилася на Офелію. Босонога, але в зеленій сукні та в білому фартушкові – просто як ті, що Офелії дала мати. Щойно вся права сторінка заповнилася ілюстраціями, на лівій почали проступати коричневі літери, виведені таким старомодним шрифтом, ніби невидимий ілюстратор писав їх пензлем із хвоста куниці. Літери були такі гарні, що якусь мить Офелія ними просто милувалася, а тільки потім почала читати:
Колись давно, коли ще ліси були молодими,
вони були домом для створінь,
сповнених магії та чудес…
– Офеліє! – мати постукала в двері. – Швидше! Хочу подивитися, як на тобі сидить сукня. Я хочу, щоб ти була гарною. Для капітана.
Зрада…
Офелія встала перед дзеркалом. Скло запріло від пари і затуманилося. Дівчинка спустила халат із лівого плеча.
– Ти будеш як принцеса! – гукнула мати з тамтого боку дверей.
Офелія розглядала своє відображення.
Ось воно: серпик місяця і три зірки навколо – чітко, ніби хтось намалював їй на шкірі тією ж сепією, якою покрилися книжкові сторінки. Фавн сказав правду.
– Принцеса, – прошепотіла Офелія.
Глянула на своє відображення.
І всміхнулася.
9. Ліки та молоко
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную
