надію. Тож він відклав усі інші обов’язки – а їх у Фавна було багато – і терпляче позував скульптору.
Для цієї статуї Сінтоло вибрав не камінь. Він різьбив подобу Фавна з дерева, бо дерево завжди пам’ятає, як було колись живим, як дихало і зростало в обох королівствах – і над, і під землею.
Три дні і три ночі Сінтоло різьбив свою статую, а коли сказав Фавнові підвестися зі стільця – слідом підвелася і дерев’яна фігура.
– Накажіть йому знайти її, ваша рогастосте, – мовив скульптор. – Я обіцяю, що він не матиме ні смерті, ні відпочинку, доки цього не зробить.
Фавн усміхнувся, бо помітив ще одну рідкісну рису на обличчі старого – віру. Віру в своє мистецтво та в його силу. І вперше за багато років Фавн знову дозволив собі надію.
Але у Верхньому Королівстві багато доріг, і хоча творіння скульптора обійшло ліси і пустелі, гори та полонини, а не змогло знайти загублену принцесу й виконати обіцянку свого творця. Сінтоло був у відчаї, а коли Смерть постукала в двері його майстерні, він не відмовив їй, а пішов услід за нею, сподіваючись звільнитися від своєї невдачі у землях забуття.
Смерть Сінтоло відгукнулася в його творінні різким болем. Його дерев’яне тіло, постаріле і знищене вітром, дощем та довгими дорогами пошуку, заклякло від суму. Ноги відмовилися йти далі. Дві колони виросли з-поміж чагарників при стежці, якою воно йшло. З цих колон сумно дивилися обличчя королеви та короля, чию доньку воно намарне так довго шукало. Налаштоване здійснити своє призначення, створіння витягнуло праве око й поклало на лісову стежку. Тоді задубілими ногами дочовгало до чагарників і обернулося на камінь поруч із королем та королевою, яких підвело – роззявивши рота в останньому закам’янілому зітханні.
Око – довічний свідок таланту старого скульптора – пролежало на мокрій землі незліченні ночі та дні. Аж поки одного дня три чорні автівки не проїхали лісовою дорогою. Вони зупинилися під старим деревом, і з однієї з них вийшла дівчинка. Крокуючи по стежині, вона наступила на око, вирізьблене колись Сінтоло. Підняла його й роззирнулася, шукаючи, звідки воно взялося. Побачила три понищені часом колони, але не впізнала їхніх облич. Надто багато років минуло.
Зате вона помітила, що одній із колон бракує ока. Тож підійшла крізь чагарники до колони, яка колись була дерев’яним фавном, створеним Сінтоло. Око зі стежки досконало пасувало до діри на підточеному обличчі, і тої миті, в залі так глибоко під ногами дівчинки, що тільки найвищі дерева могли сягнути туди корінням, Фавн підвів голову.
– Нарешті! – прошепотів він.
Він відніс один із рубінів з королівського саду на могилу Сінтоло й послав одну зі своїх фей знайти дівчину.
6. У лабіринт
Офелія прокинулася від звуку тріпотіння крилець. Сухий хітиновий шелест: коротке і сердите шурх-шурх, тоді – щось запурхало в темряві. Камін та свічки вже загасли. Було так холодно.
– Мамо, –
