молода султанша голосно скрикнула, зістрибнула з нош у дорогих шатах, у пилу на колінах перед матір’ю стояла, руки їй цілувала… Мовчав натовп, іще ніколи не бачив такого, укотре розгубилась охорона, неможливо було передбачити вчинки дивної султанші.
Посадила Роксолана матір у лектику, і, мовчки обнявшись, обидві плакали по дорозі до палацу…
А в палаці у прекрасних палатах Роксолана розпитувала чисто прибрану, смертельно втомлену, здивовану, але щасливу матір:
– Як же ви, мамо, мене знайшли?
– Тому що два єврейські купці зі Львова дізналися про тебе, сюди мене привезли… – насилу розповідала мати. Від подорожі й радості боліло її серце. – Спасибі їм. Хороші вони люди.
– Я їх щедро нагороджу… І не тільки дукатами. До мене вже приходили посли з Єрусалима, просили полегшити доступ до їхньої святині, Стіни плачу… Тому присягаюся, мамо, що або я, або мої сини подарують єврейському народу їхню святиню, – твердо сказала Роксолана.
– А як же ти, доню, заміж за чужу віру вийшла?.. Батько помер. Не витримав такого сорому… Гріх це великий, донечко… – хитала головою мати.
– Бідолашний батько… Знаю, що гріх… – залилася слізьми Роксолана. – Та полюбила я чоловіка свого понад усе…
Помовчала матінка, потім знову запитала:
– А як же ти живеш з іншими його жінками… У вас же тут гареми… Ой, сором який… – скаржилася знову сива матінка.
– Він мені вірний, як і я йому… – ласкаво пояснила Роксолана. – Тому що цей султан не такий, які були до нього… Він мудрий і порядний чоловік.
– Мудрий і порядний? Так що ж він землю своєї дружини спустошує? Замучили нас татари. Знову Рогатин спалили, всіх перебили… А коли була в Перекопі, там жид один на митниці все дивувався: стільки людей вивезли з України – невже хтось залишився? А вчора мої купці говорили, що турки готують найбільший похід на Україну… Заллють кров’ю нас, ми зникнемо з лиця землі.
– Це не султан готує, то візир Ахмед-паша і яничари, над якими він поставлений… – хвилювалася Роксолана. – Слов’янські землі для турків – це землі невірних, і війна з ними – це священна війна… Невже Рогатин знову спалили?
– Правда, дочко, правда… – скаржилася бабуся. – Де ж онуки?
– Зараз їх принесуть… – сказала султанша. – А яка доля Степана мого? Його тоді захопили татари?
– Ні, врятувався… – мати розглядала пишні покої. – Зібрав грошей, поїхав у Кафу тебе викуповувати і пропав. Не знаємо, що з ним, чи живий…
Зітхнула Роксолана… Мати звернула увагу на вишивки з рідними візерунками, хотіла щось запитати і раптом почала задихатись, їй стало зле.
…Дивна була ця могила з хрестом на мусульманському кладовищі. Сулейман, який повернувся з походу, стояв поруч із Роксоланою, одягненою в чорне. Поклала на горбик землі свою вишиванку.
Мовчали. Сулейман переживав горе дружини. Сказала Роксолана:
– Мати
