мовчала. Візир вів далі, свердлячи її ненависним поглядом:
– А ще хочу нагадати цій жінці, що доля її дітей у наших руках.
– Ти маєш на увазі, що ви вб’єте моїх дітей, коли Мустафа сяде на трон? Але для цього треба, щоб Сулейман… щоб його не стало… Ти погрожуєш мені смертю мого чоловіка? І не боїшся? – Роксолана зблідла.
Візир помовчав, презирливо дивлячись на жінку, і вів далі:
– Я не боюся нічого. Люблю султана більше за тебе, бо ніколи його не зраджував, як ти. Заповіт Фатіха не скасувати. Рада улемів усе одно залишить живим одного старшого сина, коли він сяде на престол… Але це в майбутньому. А я маю на увазі день сьогоднішній. Гнів Падишаха й улемів буде безмірний, коли вони дізнаються, що твої діти хрещені в християнську віру! Ніхто їх не врятує!
– Це наклеп! – схопилася Роксолана. – Баязеда я не…
– А Селіма? – спокійно запитав візир.
– Не пам’ятаю… Я була тоді в пологовій гарячці, трохи стало легше… Хто тобі це сказав? – остовпіла від найсильнішого страху за свого сина.
Візир помовчав. Роксолана поглянула на берег, де чорний євнух неодноразово кидав погляди в їхній бік.
– Гассан? – здогадалася Роксолана. – Цей підлий боягуз…
– Я не хочу завдавати болю моєму володареві, – сказав візир. – Гассану я дав гроші за мовчання, і я мовчатиму, якщо ти не втручатимешся в державні справи.
Роксолана на мить замислилася. Ще раз глянула на берег моря, на Гассана і служників, які були його людьми… Прийняла рішення і миттєво заспокоїлася. Сказала холодно:
– Добре. Немає іншого виходу.
Покликала дітей і пішла в палати.
Султан проводив Раду Дивана, коли почувся якийсь шум біля дверей. Усі здивовано прислухались. А за дверима стояла Роксолана з дітьми і яничари. Ага охоронців стояв перед дверима і зніяковіло говорив:
– О, Радісна Мати принців! Сюди не можна жінкам! Іще жодна сюди не ступала… Падишах зайнятий суддівськими справами. Я не можу його турбувати!
– Я теж хочу суду! – крикнула. – Над розбійниками, які сваволять у палаті Падишаха! – сказала твердо, підходячи до дверей. Ага став на коліна перед нею. Увійшла до суддівської зали зі сльозами, але так твердо, ніби сама збиралась у ньому судити. Увійшла і закричала:
– Урятуй дітей своїх! Я боюся повертатися в гарем!
Султан устав із престолу.
– Що це? – запитав голосно і пальцем дав знак усім, щоб покинули залу. Збентежені достойники виходили, оглядаючись, як на диво.
– Що сталося? – запитав стурбований султан. – Хтось заподіяв зло тобі або дітям? – гнів уже з’явився в очах.
– Нашим дітям! – цілувала їх і обливала слізьми.
– Хто посмів? – тихо запитав султан, спостерігаючи за синами.
– Ахмед-паша!
– Мій візир Ахмед-паша? Це ж достойна людина… він виростив мене… Не може бути!
– Ти мені не віриш? –
