style="font-size:15px;"> Сиділи на горі, на кам’яному плато, на молитовних килимках обличчям до Мекки.
Перед нею розстилалося півсвіту, яким вона повелівала.
Перед нею стелилися століття. Вона була їхньою володаркою.
Перед нею простелилася доля, але вона не була її володаркою.
«Аллаху Акбар! Ла іллага іл Аллах! Ва Магомет расул Аллах», – шепотіли її губи, але душа її вимовляла іншу молитву. І бачила вона рідну Україну, Рогатин, церковцю з хрестом, і лик Богородиці…
Як жива, дивилася на Роксолану Божа Матір, тримаючи у своїх руках Немовля, і не відомо було, що саме в її сумних усе розуміючих очах – засудження чи прощення…
Бастард
Пролог
Темної холодної ночі двоє стояли на мурі, й довгим і страшним було їхнє очікування.
– Чи готові воїни? – запитав той, що носив на сивій голові чотиризубий княжий вінець. – Чи заряджено катапульти і чи кипить смола?
Лучники завмерли біля бійниць, і готові були катапульти, і смола пузирилася в чорних чанах.
– Що ти там бачиш? – запитав вінценосний у того, хто стоїть поруч, бо той мав силу бачити в темряві, і на сто верст уперед, і на десять ліктів під землею.
– Бачу, – відповів той, – бачу незліченні загони, і сталь палахкотить при світлі смолоскипів, і веде їх твій син.
Вінценосний розреготався:
– Скоріше земля розколеться, як гнилий горіх, ніж він добереться до наших стін!
А вітер вив, і від кожного смолоскипа тягнулася чорна стрічка диму.
– Що ти бачиш тепер? – знову запитав князь.
– Бачу, діти мої, як пастки, приховані в землі, жадібними пащами хапають воїнів, пожирають їх разом із панцирами, і крик та стогін здіймаються над лісом. Половина війська загинула, але твій син уцілів.
– Скоріше небо згорнеться в сувій, ніж він візьме замок! – розсміявся князь.
А ніч ревла, і мчали по небу клапті хмар, і далеко ще було до світанку.
– Скажи мені, що ти бачиш зараз? – запитав вінценосний, і вітер здибив його сиве волосся.
– Бачу, – тихо сказав той, що стояв поруч, – як б’ються з військом змії та хижі птахи, як падають наші вороги, але інші ступають по їхніх трупах. Бачу море їхніх смолоскипів; бачу роти, роззявлені в бойовому кличі. Ось діти мої, жадібні жовті марева, убивають їх цілими загонами, але твій син уцілів, за ним рухаються ті, що залишилися живими!
Князь звів кулаки до неба:
– Скоріше ліси проростуть корінням догори, скоріше річки здіймуться на диби, скоріше мати пожере немовля, ніж він отримає вінець!
І ось уже всі, хто був на стіні, побачили вогні смолоскипів і блиск сталі.
– Що ти бачиш тепер?! – люто вигукнув князь, але співрозмовник не відповів – із середини лоба його стирчала стріла.
І тоді закричав князь, закликаючи до бою, і луною відгукнулися його воїни,
