– оступилась і зрушила камінь, який ударив по руці хлопчика. Він закричав, утратив рівновагу і покотився до краю прірви. Але в останню мить учепився однією рукою за гострий камінь. Друга його рука і ноги ковзали гладенькою скелею, не знайшовши опори.
– Роксолано… – крикнув. – Роксі…
А султанша стояла нагорі, нерухомо. Секунди перетворилися на вічність. Заплющила очі. На її обличчі відбивалася страшна боротьба, яка відбувалась у душі… Вона насилу розплющила очі – у них був вираз смертельної муки.
– Допомо… – кричав хлопчик, не маючи можливості видертися на плато. Камінь під його рукою хитнувся…
Подивився на Роксолану – очі їхні зустрілися. Здригнулася. Вона кинулася до Мустафи, в останню мить схопила його, притягла до себе. Обійняла, пригорнула до грудей…
Коли спустилася вниз, запитала бедуїна-провідника:
– На цій горі живе дервіш, який передбачав появу султанші Місафір. Де його знайти?..
Ішла кам’янистою стежкою до дервіша сама. Вечоріло… Божий старець молився у своїй печері, посеред якої горіло багаття. Сиве волосся дервіша діставало до ніг, а занедбані нігті були схожі на кігті орла. Привіталася з ним і запитала, опустивши очі, як молільниця:
– Ти, Божий старцю, лікуєш хворе тіло і хвору голову? Ти пророкуєш майбутнє?
Старець підійшов, пильно подивився на неї, в її очі.
Світ закрутився перед Роксоланою… Прийшла до тями, коли вже сиділа на кам’яній лаві, а старець щось кидав у вогнище.
– Ти знаєш, хто я? – тихо запитала його Роксолана.
– Знаю, о, султанша Місафір… Ти – наймогутніша з жінок світу.
– Знаєш, що мучить мене, рве моє серце?
– Знаю, дочко моя.
– Так скажи мені… Що буде з дітьми моїми?.. Чи Мустафа, син Сулеймана, сяде на престолі батька і діда свого?
Обличчя старця спохмурніло. Кинув у вогонь іще якісь зернятка:
– Дивися сюди…
У білих клубах диму, у відблисках вогню почали з’являтися перед Роксоланою невиразні видіння, якісь обриси предметів, людей…
І чує голос Роксолана, чи старця, чи когось іншого, слова якого, відлунням повторюються в її голові:
– Мустафа… син Сулеймана… законний спадкоємець його… не сяде на престолі… батька і діда свого!..
– Чому? – чує Роксолана свій голос.
– Уб’є його могутня султанша Місафір!
Роксолана знепритомніла. Прийшовши до тями, запитала:
– Як?
– Рукою мужа свого… і батька Мустафи…
– Ти знаєш її план? – закричала Роксолана із забобонним страхом.
І бачить вона Мустафу, дорослого, чоловіка середніх років, налитого чоловічою красою… Вченого, що пише якісь листи… Сулеймана, постарілого, сивого, що показує ці листи синові…
– Бачу, бачу, моя дитино… Минають роки… Бачу царевича Мустафу…
