гримасу, яка тут же, одначе, випарувалася, тому що цей самий Іліяш тримав у опущеній руці тушку зайця, що казна-звідки взялася.
Живіт Станко жалібно заплакав. Іліяш вітально хитнув тушкою, як квіткарка весільним букетом:
– Засмажимо за традицією… Завтра – невідомо що, раптом – стражники або вепр там скажений… Я ж бачу – ти не зрадник, хороший хлопець, тільки дуже вже молодий…
Станко помовчав.
– Це вірно, – сказав він нарешті, знімаючи з плечей мішок, – я не зрадник.
Іліяш особливо ретельно вибирав місце для багаття – на піску, в улоговинці, щоб слідів не залишити і щоб дим не був помітний здалеку. Заєць, смажений на рожні, виявився справжнім князівським зайцем – жирним, смачним, і Станко ледь не відгриз собі пальці, розправляючись із ніжним заячим боком.
– Добре живе… князь, – бурмотів він, працюючи щелепами, – солодко їсть… м’яко спить, напевно…
Іліяш посміхнувся:
– Не без того… Князю що – усіх зайців не зжерти… Так напустив же стражників-псів: травичку йому не зімни, рибку йому не злови, зайчик такий ось – життя може коштувати… Та не хвилюйся, їж, із Іліяшем не пропадеш, Іліяш бувалий звір…
– Отож-бо я дивлюся, – Станко кинув у прогоріле багаття начисто обгризену кістку, – тож бо я дивлюся, земля тут масна, сита така земля…
– Авжеж, – Іліяш потягнув до себе свій худий заплічний мішок, – авжеж, земля тут, як хороша наречена – багата і незаймана… Самих зайців плодиться, як мишей у підпіллі… Ні ж, нехай їх краще вовк розірве, ніж добрі люди, ми ось, засмажимо… нишпорять і нишпорять, дозорці, пси, щоб земля під ними провалилася…
Іліяш плюнув, уклавши в свій плювок увесь праведний гнів на ненависних йому стражників. Відсапався, примружившись, глянув на небо – і витягнув зі свого мішка неабияких розмірів баклажку. Оцінююче глянув на Станка, неспішно вийняв корок із вузької шийки і потягнувся носом до отвору, що утворився.
Станко дивився, механічно облизуючи пальці. Іліяш утягнув носом повітря, напівзаплющив від щастя очі, і обличчя його освітилося зсередини неземним блаженством.
– Так, – сказав він, нарешті опускаючи баклагу. – Вірна подружка моя… Такого, хлопче, жоден пес із варти, ні навіть князь у його замку не куштували, ось…
Він остаточно заплющив очі, ніби відмовляючись од земних поневірянь, підніс шийку до рота і дбайливо, як юнак, який уперше цілує кохану, торкнувся її губами.
Суха його шия здригнулася раз, удруге… Станко чогось рахував ковтки.
Нарешті Іліяш угамувався. Відняв баклажку від рота. Видихнув. Оглянув світ абсолютно щасливими очима. Скоса глянув на Станка – і відвів погляд.
– На, – сказав неохоче. – Скуштуй теж, добре вже. Тільки дивись – три ковтки, три, не більше!
Баклажка виявилася несподівано важкою – Станко ледве не розлив її над багаттям. Тільки встиг піднести шийку до рота – і тут же Іліяш узявся відбирати посудину:
– Це п’ятий! Це п’ятий ковток, досить!
Станко
