відсахнувся:
– Слухай… Не моє діло, звичайно… Але він тобі тато, татусь, що ж ти сичиш, як змія… Та за що ти його… не злюбив, га?
Станко тупо втупився в червону калюжу на столі. Мовив нарешті:
– Гаразд, я тобі розповім, щоб зуби поберіг, даремно не шкірив…
Він відкинувся на спинку стільця і переривчасто зітхнув, збираючись із думками. Історія, яку він мав намір розповісти, була священна – згадуючи її напередодні походу, він ніби піддавав себе очисному ритуалу. А Іліяш – добре вже, якщо хоче, нехай послухає…
– Мати моя, – почав він повільно, – мати моя жила в одному селищі, далеко звідси… Вона була єдина дочка в шанованій родині, й у неї був наречений, готували весілля. Вона була… Непорочна дівчина… І напередодні весілля через селище проїжджав князь Ліго зі стражниками.
Іліяш слухав, подавшись уперед, облишивши жарти, щільно зсунувши брови.
– Напередодні весілля… – вів далі Станко. – Мати стояла біля воріт рідної домівки, святкова, щаслива… І вона сподобалася князю!
Він гримнув об стіл порожнім кухлем. У дальньому кутку корчми гучно заіржала п’яна компанія. Пальці Станка, що стискали дерев’яну ручку, побіліли.
– Вона СПОДОБАЛАСЯ князю! І він… він… Він схопив її, не сходячи з сідла! Він вирвав її з рук батька, який спробував заступитися… Він розсік обличчя її нареченому, який кинувся під копита коня… І він відвіз її, відвіз, і лакеї його рвали животи від сміху, розумієш?! Відвіз у поле… І там… просто в полі… Так брудно, жорстоко… поглумився і кинув. У полі… І не було кому її захистити!
Іліяш здригнувся і підвів голову. В очах у Станка стояли сльози.
У дальньому кутку корчми перекинули стіл і побилися. Раз у раз грюкали двері; повз, здивовано глянувши, ковзнула Віла – розбійницьку червону косинку її було тепер прикрашено самотньою трояндою.
Станко мовчав довго. Мовчав і Іліяш.
– Відтоді, – нарешті видушив Станко, – відтоді її життя змінилося, зовсім змінилося… Накласти на себе руки їй не дали. Батьки не пережили ганьби, померли мало не в один день… Знаєш, у селі дуже суворо, якщо дівчина… ну, ти розумієш… А мати народила… мене. Йшла, ховалась… Її на ланцюг посадили біля колодязя, є такий звичай, якщо дівчина народить… Усі мали плювати їй в обличчя. І плювали… Вона… Ну, що тобі розказувати… Я з пелюшок був байстрюком, виродком, «нагуляним», «прижитим»… А князь…
Голос Станка затремтів від ненависті. Іліяш дивився, як звужуються в щілинку, сіпаються пеленою його зазвичай ясні очі.
– КНЯЗЬ… Князь Ліго… Він і забув про неї, звичайно. Він пив-їв, спав-гуляв, лапав дівок… А мама померла півроку тому. І як настав час смерті, покликала мене і… Убий, каже, його. Покарай його. Покарай, хай не на площі, нехай не в петлі… Помстися… – він схлипнув. – З тим і відійшла.
П’яну компанію виставили з корчми. Стало тихо, тільки Віла дзвеніла посудом, розбираючи завали, залишені побоїщем.
– Він
