переймайтеся… – і він променисто всміхнувся, і усмішка ця, облита кров’ю з розквашеного носа, була особливо чарівна.
Господар незадоволено гмикнув, наймити перезирнулись, і вся зграя неохоче відступила.
– Сядь, – втомлено сказав Іліяш.
У Станка підкосилися ноги, він важко опустився на стілець.
– Витримки в тобі, як меду в мусі… Перед таким походом у корчмі шуміти… Уся затія на волосині висіла, ти хоч розумієш?
Станко мовчав, ледь переводячи подих. Іліяш дістав звідкись хусточку і заходився відтирати обличчя, і руки, і безрукавку.
– Крові скільки… Знайшов кому кров пускати, вояка…
Станко похмуро дивився в стіл. Іліяш позітхав і витягнув зі свого мішка пузату баклажку. Потряс із жалем, простягнув Станку:
– На, хлисни…
І Станко хлиснув.
Прояснилась обважніла від пива голова. Хитнулася закурена стеля, і Станко привиділися в глибині її білі зірки.
– Я… Вийду… – пробурмотів він неслухняним язиком і, щасливо всміхаючись, пішов із потреби.
Іліяш озирнувся – Віла стояла осторонь і проводжала Станка довгим уважним поглядом.
За Станком зачинилися важкі двері, він вийшов на середину двору і довго стояв у темряві, повернувшись обличчям до княжих земель… І він не бачив, як Іліяш поманив до себе дівчину, як щось гаряче і переконливо шепотів у густо почервоніле вухо, як дівчина намагалася відштовхнути його руку, яка квапливо запихали щось їй у долоню… Віла хитала головою, бурмотіла щось у відповідь, намагалася відсторонитись – але Іліяш був наполегливий, і знову і знову вкладав у ніжну долоньку щось, невидиме іншим відвідувачам…
Віла здалася. Затиснула підношення в кулаці. Щось буркнула Іліяшу і вийшла.
Станко того вечора так і не повернувся до обідньої зали.
…Він прокинувся від того, що довга соломинка влізла йому в ніс. Він чхнув і розплющив очі.
Сіно, і сіно, і знову сіно, золоте, осяяне сонцем… Станко схопився за голову і сів.
Сонце пронизувало сарай наскрізь, і зовсім близько була дощана стеля, і дуже далеко внизу – дверцята, низькі, як у курнику… Станко отетеріло озирнувся – поруч на прим’ятому сіні лежала червона розбійницька косинка, і теж прим’ята.
Похитуючись, як п’яний, він вибрався назовні.
Пирхали коні, вантажилися вози; снували наймити і постояльці. Станко все ще не розумів, де він. Притримуючись рукою то за стіну, то за стіс дров, то за паркан, рушив у обхід широкого двору. Куточок червоної косинки жалібно звисав із судорожно стиснутого кулака.
За рогом сараю виявився Іліяш.
Як нічого й не сталося, браконьєр сидів верхи на товстій обструганій колоді. Поруч, прихилившись один до одного, ніби шукаючи один в одного захисту і заступництва, тулились їхні заплічні мішки.
– Ось, нарешті, і ти! – оголосив Іліяш радісно.
Станко мовчав, стискаючи косинку.
