стало тихо, тільки вогонь тріщав, пожираючи тонкі гілки. Іліяш знову встав і знову приніс із темряви оберемок хмизу.
– Спочатку – ліс, – вів далі він, простягаючи над вогнем руки, – потім камені… Навколо замку – озеро, і теж про нього недобра слава…
Темна підозра ворухнулася в душі Станка.
– Ти що, під самим замком промишляв? Звідки ти все знаєш, га?
Браконьєр скривився, як від болю. Потираючи скроні, сів на своє місце – навпроти співрозмовника.
– Правильно питаєш, Станку… Все знаю, це правда. Тому що ще року не минуло, як із цими псами-стражниками одну лямку тягнув, розумієш? Вислужився, нашивку заробив… – Іліяш смачно плюнув у багаття, у вогні зашипіло. – В самому замку вартою стояв, у патрулях гасав… Тільки кепсько там, друже. Браконьєрів вішай та капітану підметки лижи… А капітан попався – ну така с-сволота… – Іліяш відвернувся.
Станко мовчав, неприємно вражений. Іліяш відчув деяку його гидливість, пробурмотів засмучено:
– Ну добре, добре… Що у мене тепер – клеймо на лобі? Зараз уже не служу…
– Звільнився? – глухо запитав Станко.
Іліяш пирхнув:
– Звільнився… Звідти на той світ звільняють… Утік, звичайно!
Він раптом усміхнувся і змовницьки підморгнув:
– Мапу прихопив у капітана… Хороша мапа, Станку, років триста їй… Тепер займаюсь у князя під носом, живу розкошуючи, тому що хто стежки знає? Хто пастку за версту обійде? Хто в затишній нірці від патрулів сховається? Іліяш!
І браконьєр задоволено засміявся.
Станко дивився, як він сміється, і якась думка, що давно вже бродила краєм його свідомості, позначалася все ясніше і чіткіше.
– Іліяшу, – сказав він нарешті.
Той припинив сміятися:
– Що?
Станко зібрався з духом:
– Хочеш заробити, Іліяшу?
Браконьєр насупився:
– Що?
У вогнищі тріснула товста гілка, в небо купою посипались іскри.
– Проведи мене до замку, – Станко перевів подих, – проведи мимо пасток, а я заплачу, як провіднику.
Іліяш розреготався. На великих і білих зубах його грали відблиски від багаття.
– Ох-хо… Ой, хлопче… Ой, насмішив… Та де ти такого дурня… знайдеш, ха-ха… Такого дурня, щоб через усі пастки до замку тягнувся?!
Він сміявся і сміявся, поки Станко не процідив крізь зціплені зуби:
– Двадцять золотих.
Сміх обірвався. Іліяш завмер, затискаючи рот долонею. Потім прошепотів із побожним жахом:
– Скільки?
– Двадцять, – сказав Станко твердо.
Іліяш відсунувся. Брови його зійшлись, а рот неприємно скривився:
– Ну, хлопче… Даремно я з тобою, видно… Кого ти пограбував, га? Купця на великій дорозі? Убив, мабуть? – він схопився, готовий бігти геть. – Ти ось що… У мене нічого немає, ясно? Я чесний мисливець,
