style="font-size:15px;"> Ну, здається, все. Заїхав Твердохліб ще в контору, потовкся там годин із чотири, а тоді вже й додому пораніше. Минулої ночі майже не спав, та й позаминулої, то аж у голові макітрилось.
Але заснути одразу не вдалося: ота ниточка чорна все ще з клубочка одмотувалась. Тільки ступив на поріг – Маруся поспішила чоловіка порадувати:
– Оце що хочеш із Кімом роби! Бо в мене й сили більше немає!
– А що там таке?
– Із школи вигнали. Казала учителька, щоб без батьків і не приходив.
– За віщо?
– Це вже у нього спитай! – Маруся сердито.
– Ану розказуй! – підійшов Твердохліб грізно до сина. – Розказуй, що там накоїв!..
Кім сидів над підручником: удавав, що учить уроки. Схилився й не писне.
– Чого мовчиш? Язик проковтнув? – Та лясь по потилиці сина.
Мовчить все одно. Твердохліб потягнувсь був за паском, та директор завадив: постукав саме у двері.
– Доброго вечора!
Стоїть на порозі, мов до хати ступити не сміє.
– Проходьте та сідайте! – Маруся до нього.
– Дякую, я на хвилинку, – однак одразу ж і сів. Опустився на стілець і Твердохліб.
– Як у вас там діла? Вистачить палива? – а думав про сина.
– Дякую, Володимире Васильовичу, вистачить!
– Ну, аби тепло було. Наука любить тепло…
Згадали ще трактор, поговорили про погоду: що скоро зима, цікаво, якою вона буде, – із снігом чи малосніжна. «Мабуть, що з снігом, – усі прикмети за це». – «І наука це ж каже – метеозведення», – «Ну, ті як накажуть – вуха розвішуй!.. Минулого року що обіцяли? Літо сухе? А сіно геть усе погнило…»
Закінчили про погоду, а про що далі говорити, вже й не знають.
– Що там мій накоїв? – не витримав нарешті Твердохліб. І до сина: – Вийди в ту хату!
Провів сина важким поглядом.
– Так що там з моїм?
– Я, власне, за цим і зайшов, Володимире Васильовичу… Кім Тетяну Олексіївну куркульською вовчицею обізвав…
– Вовчицею? – вражено Твердохліб.
– Він-то прямо їй у вічі цього не сказав, – вже наче аж заступався за Кіма Колядко. – Дітям сказав… А діти є діти: одразу до вчительки… Світлична, ви самі розумієте, й образилась… Після уроків усю перерву в мене проплакала… То ви, Володимире Васильовичу, поговоріть із ним, що так негарно… А я Тетяну Олексіївну уже вмовив – хай іде хлопець завтра до школи… Діти є діти…
Твердохліб Колядка аж до воріт провів. Руку на прощання тиснув, обіцяв одразу ж поговорити з сином:
– Сім шкур із лобуряки спущу!
– Бити не треба, Володимире Васильовичу! – вже оступався за Кіма директор. – Діти ж. Колись самі такими були…
– Колись батьків боялися та слухались, а теперішні діти і вухом не ведуть!
– Час такий, Володимире Васильовичу…
Пішов
