тільки так не обзивав! – гаряче Кім. – Я тільки Миколі показав, а він і доніс!..
– А навіщо було показувати?.. Краще уже прямо сказати, ніж отак – спідтишка! Знав же, що учительці буде неприємно, якщо довідається?
– Я ж тільки Миколі…– бурмосився Кім.
– Хоча б і Миколі.
– То ж не я – тато писали.
– В батька твого було тоді розуму стільки, як оце зараз у тебе! – не втримався Ганжа. Поліз до кисета. І аж коли докурив, спокійно звернувся до Кіма: – Що ж тепер нам з тобою робити?
– Не знаю.
– А я, думаєш, знаю?.. Тільки я на твоєму місці до вчительки обов’язково сходив би. Розказав би їй, як було насправді. А то кому вона тепер вірить – Миколі?
– Я Миколі морду наб’ю!
– То теж діло хороше… Але спершу треба сходити до вчительки.
– Не піду!
– Що ж, не підеш, тоді й мені з тобою ні про що говорити. Я, брате, боягузів ще змалку терпіти не міг!
– Я не боягуз!
– Як не боягуз!.. Боягуз: нашкодив – та й у кущі… А вчительці тим часом легко думати, що ти її отак обізвав?
– Я Тетяну Олексіївну не обзивав! – вже мало не плаче Кім. – Тільки Миколі показав…
– От ти їй про це і розкажеш…
Торгувалися, торгувалися, врешті таки дійшли згоди: підуть до вчительки вдвох. Кім, щоправда, спробував хоч сьогодні ухилитися од неприємної для нього зустрічі: пізно ж уже, вчителька, мабуть, і спить. Та Ганжа відповів, що вони подивляться. Як буде у вікні світитись, то зайдуть, а ні – відкладуть на завтра.
У вікні ще світилося.
– От, Олексіївно, прийшли із повинною, – мовив з порогу Ганжа.
Світлична спершу не помітила Кіма – ховався за спину Ганжі. Та ось Ганжа одступився – і Кім виліз на світло:
– Я не казав… Я тільки Миколі…
– От, от: захудукав, як одуд… Можна присісти?
Сів до столу, навпроти учительки.
– А ти, хлопче, постій!.. Раз завинив, то постій!
– Чого ж, хай сідає, – Світлична натомлено. Не те що розмовляти – бачити нікого не хотілося! Та не виганяти ж з хати. – Сідай!
– Я не казав…
На вчительку нe сміє й глянути. Вуха аж горять. Мовби їх добре насмикали. А може, й смикали вдома?.. Дивиться на хлопця Тетяна, і немає в ній уже тієї образи, що досі кипіла. Ні на Кіма, ні навіть на батька, який колись написав отого скаженого дописа… Міг би, здається, прийти разом із сином, коли вже так трапилось, міг… Та куди ж: хіба піде голова кланятись якійсь там учительці! Замість нього Колядко прибіг… «Тетяно Олексіївно… Тетяно Олексіївно…» – хоч до рани тули. А тепер і Ганжа. Теж, мабуть, посланцем од Твердохліба.
Що їм ще треба од неї?.. Сказала ж Колядці, що не виганятиме Кіма з класу!
– От прибіг серед ночі: вдома не житиму, – наче прочитав думки Світличної Ганжа. – Бачили героя?.. Закурити у вас можна?
– Куріть, – Світлична байдуже.
– Хлопець уже спить? – кивнув
