на нього тільки й дивляться, а вона, горда, іде поруч з ним.
…Тетяна дочекається того дня, щоб там не сталося! А поки що треба лаштувати Андрійкові посилку. В армію. Та й вислати трохи грошенят, щоб міг купити хоч яблуко, як одпустять в неділю з казарми.
В посилку, окрім ласощів, окрім масла і сала, збиралася покласти вовняні шкарпетки, рукавички і шарф. Бігала спеціально до хлопця, який повернувся щойно із служби, розпитувала, що послати.
– Шліть харчів, – пораїв учорашній боєць. – Воно там хоч і годують, як на заріз, але в перший рік весь час голодний ходиш. Як намотають, як виганяють, то їдять – замало тарілок не ковтають!
– А з теплого що? – занепокоєно Тетяна.
– З теплого, окрім шкарпеток, нічого не дозволяють домашнього. Як побачать, то й викинуть. Привчають на морозі голим ходити…
Тетяна вирішила, однак, послати ще й рукавички та шарф: Андрійко ж, як що, так і хворіє на горло. Все це мала купити на базарі в Хоролівці, а ще дещо треба було справити й собі та меншому синові, то й вирішила заколоти Мартина.
Як не жалко, а треба.
Це вже, щоб не помилитися, восьмий Мартин. Всякими правдами й неправдами діставала Тетяна чергове порося й приносила в кулькові з газети. Порося одразу ж хрестили Мартином, бо перший Мартин був дуже вдалим кабанчиком, – тож і не переводилася в Тетяни в хліві династія невибагливих, жадібних до всілякого пійла, наїдних Мартинів. Весною, улітку – на лободі, на траві, восени – вже на гарбузах та картоплі, а під Новий рік поласує і кукурудзою та ячменем – от і не сиділа без м’яса Тетяна з синами: є що вкинути в борщ, є на чому й засмажити.
Завела Тетяна й город: не купувати ж капусту-картоплю! Цілісіньку весну і літо копала, садила, полола, ганяла й синів, хоч ті часто й кавчали: і на річку збігати хочеться, і поганяти із хлопцями – але зима прийде, то хто проситиме їсти? Тож бери мовчки сапку і ось тобі урок: підгорни дванадцять рядочків картоплі. Вправишся швидше – буде час і побігати.
– Ого – рядочки! – ремствував син, беручи, однак, сапку, – їм кінця-краю немає!
– Нічого, як помахаєш добре сапкою, то й побачиш кінець.
А що син тюкав сапкою, мов себе по нозі, Тетяна починала сердитись:
– Ти будеш сьогодні полоти? Чи за лозиною скучив?
Івась добре вивчив мамин характер: знав, до яких пір можна її дратувати. Нахилявся, по-справжньому заходжувався коло картоплі. Лише бубонів:
– Я б її довіку не їв!
– Подивись краще на брата, – раяла йому Тетяна. – Він скоро кінчить, а ти до вечора провозишся.
Сапка в синових руках починала мотатися швидше.
А ще зринули в пам’яті картини осінньої пори, коли все дозрівало. Тоді синів і підганяти не треба: збирати городину – для обох справжнє свято. Чи котити гарбуза – отакенного! – чи вигорнути одразу з-під куща піввідра картоплі, та картопля ж, як перемита, одна в одну! – чи ламати кукурудзу, щоб тільки бадилля тріщало – сини один з-поперед одного. Тетяні на них аж дивитися любо.
