не треба: день і ніч корова перед очима стоїть. Уявляла, як стрічатиме щовечора з паші, як бігтиме нетерпляче корова до сараю, де на неї вже чекатиме заздалегідь наготовлене пійло, як пахнутиме од неї молоком і та тим чимсь милим, спокійним, домашнім, що аж за серце братиме! Стрічатиме її Тетяна з чистою дійницею, з теплою водою: обмивати дійки, і корова повертатиме до неї лагідну голову, дихатиме вдячно в обличчя.
Тож Тетяна хоч сьогодні готова в Хоролівку, зупинка лише за грішми. Почала усвідомлювати, що скільки не пнутиметься, як не буде економити, а потрібної суми не збере, поки й житиме. Це ж легко сказати: сімсот-вісімсот карбованців, якщо хочеш купити не козу, а корову!
І покрутилась, покрутилась Тетяна, та й загітувала іще двох учительок приставати до гурту. Учительки з того ж обділеного племені, що й Тетяна: обидві без чоловіків. Багато тоді їх було: діти є, а чоловіка немає. Той помер, той не повернувся з громадянської, а той сам подівся невідомо й де, тож і доводиться жінці крутитися за обох. Ці теж із дітьми: в однієї дочка, трохи старша од Івася, а в другої – хлопчик і дівчинка, ще і в школу не ходять, – молока тільки дай. То оту, що з двома дітьми, і вмовляти не довелося, а з другою попоморочилась. У місті виросла, на селі півроку всього, то їй що корова, що жирафа – однаково. Найбільше боялась, що корова буде з рогами і, не доведи Господи, на оті роги її дитину піддіне.
– Вам не треба буде до корови й підходити, Зінаїдо Микитівно! – вмовляла Тетяна. – Я сама коло неї поратимусь. А вам готове молоко приноситиму.
Погодилась врешті. Найбільше вплинуло те, що свіже молоко для її Лароньки буде краще од будь-яких ліків.
– Побачите, як ваша дитина поправиться! – обіцяла весело Тетяна. – І не впізнаєте!
Обидві учительки пообіцяли дати по двісті п’ятдесят карбованців. Решту – Тетяна.
Покладала основні надії на чергового Мартина. Дістала чувал ячної дерті та з центнер кукурудзи власної, запарювала такі відрища, що ледь піднімала. Мартин, спасибі йому, все поїдав, пухнув прямо на очах. І коли настала пора колоти – ледь виволокли із сажа. Тетяна забилася аж у хату, щоб не чуги Мартинового передсмертного вереску – на руках же рік тому принесла! – а німий ще раз допитувався на мигах: смалити паяльною лампою чи здирати шкуру? Здирати! Ходила ж комісія з сільради, брала на облік свиней, щоб хто не здумав ухилитися од здачі шкури державі, то нащо їй зайва неприємність?
А згодом розкаювалась: повезла в Хоролівку сало, та майже все й назад привезла. М’ясо одразу ж розпродала, а в сало потикають-потикають пальцем: «Якби ж із шкуркою!» – та й мимо проходять. Дивиться Тетяна, а сусід, що праворуч, продає сало з шкуркою, і ліворуч – так само, і навпроти… Та не бояться ж нічого! Один поперед одного заманюють покупців:
– Дамочко, беріть у мене! Соломкою смалене – не паяльною лампою!.. Ось понюхайте, дамочко!..
Нюхають, кажуть зважити кілограм, а то й більше. Тетяні ж хоч плач. Та гризи собі лікті, що не послухалась німого.
А
