Могла б – відмовилася б і од власного прізвища. Щоб жодна пляма не лежала на дітях, не попсувала їм майбутнього. Скільки вона пережила, коли Андрійко надумався поступати до комсомолу! Скільки перетрусилася: ану ж не приймуть, тоді можуть виключити і з середньої школи. Не раз питалася в сина: може, не треба? Може, краще почекати, поки закінчиш школу та вступиш до інституту?
– Треба! – відповідав коротко син. І затята, Івасютівська зморщечка розсікала гладеньке поки що чоло.
Йому теж, певно, було нелегко. Якось Тетяна спитала, чому не запросить у Тарасівку друзів. Адже є в нього товариші?
– Є.
– Так привези їх в суботу! А в неділю поїдете разом у Хоролівку.
Їй дуже хотілося познайомитися із Андрійковими друзями. Приготувала б, що змогла б найсмачнішого. До того ж син якось проговорився, що товариш запрошував його у гості до себе, але він відмовився. «Відмовився? Чому?» – «Він же не буває у нас. Так чого я до нього піду!»
– Запросиш, Андрійку? – допитувалась у сина.
– Ні.
– Чому?
Син довго не хотів відповідати. Врешті не витримав, вигукнув:
– А як узнають, що мій батько – куркуль?!
Скрививсь, мов од болю. Тетяна ж довго ходила сама не своя. Відчувала вину перед сином, краялась серцем, що Андрійко, поки й житиме, буде з-за неї нещасний.
«Знав би ти, сину, як мене видавали заміж!..»
Може, ота розмова з матір’ю і спонукала Андрійка подати заяву до комсомолу. А може, ота дівчина, фото якої Тетяна випадково знайшла у підручникові? «Андрійкові од Наді», – прочитала на звороті Тетяна. Було у ній щось по-хлоп’ячому зухвале, незалежне й горде – чи то в поставі голови, чи в короткій модній зачісці, чи в обрисі рішучого рога. Таня вивчала те фото довго й уважно, схвильована, засмучена і водночас горда за сина: дівчина була дуже красива. І помітила навіть приколотий до блузки комсомольський значок…
То, може, ота дівчина спричинилася до того, що Андрійко вирішив вступити до комсомолу?
Переборола спокусу розпитати у сина – узнати більше про неї. Поклала назад фото, закрила книжку.
Андрійка таки прийняли. Ввірвався в суботу до хати, веселий, щасливий, збуджений, закричав ще з порога:
– Ось, ма!.. Ось!..
Вечеряв потім – поклав перед собою квиток. Їв і не зводив із нього очей.
Вона теж у той вечір була по-справжньому щасливою.
Підкладала синові на тарілку, все пригощала, аж поки він, наївшись ось поки, одвалився од столу.
– Дякую, ма!.. Правда ж, красивий?..
– Так, – кивнула Тетяна: як і для сина, книжечка ця для неї важила набагато більше, аніж просто комсомольський квиток. Це був пропуск у майбутнє, індульгенція од куркульської спадщини. Син, мабуть, теж подумав про те саме, бо раптом спитав:
– Ма, яким був мій тато?
Тетяна аж здригнулася: до цього Андрійко ніколи не згадував
