ломакою!
– Хто?!
– Та це я.
Заволока! Твердохліб аж спітнів: мало не вистрелив!
– Чого приперся? – зашипів до парубка.
– Дивився, чи спите.
Що дурневі скажеш?
– Іди до машини! Щоб там і стояв… Чуєш?
– Та чую.
Почалапав.
Ліг Твердохліб, пістолет знову під подушку засунув. А заснути не може: заворушилася підозра. Чого б отому Заволоці до них підходити? «Подивитись, чи сплять»… А може, інший намір був у голові?..
Так уже й не заснув. Лізли думки різні в голову – ні кінця їм, ні впину. Та й скоро вставати: звикнув давно підхоплюватися раніш од усіх.
Скільки разів сонна Маруся вмовляла: «Та поспи іще хоч годинку – ніде та робота не дінеться!» Скільки разів брала спокуса іще хоч годинку поніжитись у постелі! Не піддався ні разу. Привчив уже й бригадирів, і ланкових – весь свій актив – до того, що хай каміння із неба сиплеться, а голова рівно о шостій буде в конторі. І їх чекатиме в шість. Хто прийде раніше – добре. А хто запізниться, то начувайся!
Бо інакше не можна. Бо лише попусти – все піде шкереберть. Хоч раз прийди на годину пізніше, і село усе знатиме: а наш голова щось заледачів. Ти вчасно не вийдеш, на тебе дивлячись, й інші стануть запізнюватись…
Не раз на зборах говорив:
– Хто працює чесно в колгоспі, той по-людському й житиме. А хто огинається – хай нарікає на себе. Обріжемо город по саму ріпицю, а не поможе, то й з колгоспу витуримо!
І хай ще більшість працює не за совість, а за страх, як каже Ганжа, хай іще досі для них гуртове – чортове… Ох, те гуртове! В’їлося в голови, ввійшло в кров ще на початку колгоспного руху, скільки не воюй, а воно, як кукіль. Сьогодні виполов тут, а завтра глядь – в іншому місці проросло.
– Миколо, хто вас учив так орати? Огріх на огріхові!
– Та де ті огріхи!.. Я ж і так стараюся, аж спина тріщить…
А в очах так і світиться: «гуртове – чортове»…
– Голово, а коли вже нашим корівкам сіна вкосити дозволите?
Нашим – це значить: своїм, особистим. Тих, що в колгоспі, тих ніколи нашими не назове. То чортове, то гуртове. Проходитиме мимо ферми – хай дах піднімається од голодного колгоспного мукання – і не подума заглянути!
І отак щодня. Майже на кожному кроці.
Бояться, не люблять? Ледарі й не люблять. А йому аби колгосп процвітав. Рано чи пізно, а всі зрозуміють, що про них же дбає Твердохліб, не даючи спуску нікому, для них же старається, а не для якогось там дяді з району…
«Знали б ви, дядечку Василю, то, може, і язик у вас не повернувся б говорити оті всі несправедливі слова», – згадав недавню розмову з Ганжею.
По старій пам’яті називав про себе Ганжу «дядьком Василем». Це лишилося з тих далеких років, коли він був іще парубком, молодим комсомольцем і дивився на Ганжу, як на Бога. Дядько ж Василь встиг побувати і в царській в’язниці, і в революції брав участь, і на фронтах громадянської,
