до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисеті, і врешті не витримали: пішли не в село – у район. Явилися до Путька: робіть тепер із нами що хочете.
Путька їхня поява ні здивувала, ні вразила. Наперед наче знав, що вони таки прийдугь до нього.
– А, явились, голубчики! Оце вам наука!.. Щоб знали, як перегиби робити!
– Я туди не вернусь! – буркнув Володька, повний образи і на Путька, і на своїх односельців.
– Вернешся – де ти подінешся! Краще умийтесь та поїжте, отоді й потолкуємо…
З того часу Путько назива Твердохліба тільки «синашою». І, представляючи Твердохліба новому районовому начальствові, не забував додавати:
– Цей у нас орел! Сам воспитав!
Татусь, туди йому в печінку!
Отаким був Путько Митрофан Онисимович, незмінний і незамінимий голова Королівського райвиконкому.
Таким і представ на очі народу: Твердохліба, заступника, бригадирів і Нешерета. Тицьнув кожному руку: важку, пухку, білу – Твердлохліб потиснув її однією, решта ж приймали в обидві та й, погойдавши поштиво, одпускали… Привітавшись отак із народом, Путько кивнув набік головою:
– А оце вам і редактор!
Віталися і з редактором районної газети – молодим іще чоловіком. Твердохліб зовсім уже по-панібратському (обидва ж члени райкому), а заступник і бригадири все так же брали в обидві, тільки не так довго гойдали.
– Зайдемо в контору?
Зайшли. Путько одразу ж у Твердохлібове крісло – аж затріщало:
– Aнy показуй, що тут у тебе!
Цікавився, скільки зорали на зяб, скільки посіяли озимини, чи виконали спущений план. Твердохліб відповідав, до блокнота навіть не заглядаючи, – знав кожну цифру напам’ять, серед ночі розбуди та запитай – скаже одразу й не зіб’ється – і Путько обертався щоразу до редактора:
– Запиши!
Не забув і про ланкову, про Наталку:
– Як там вона?
– Та нічого… Відвідує агрогурток, взяла нове зобов’язання…
– Чув?.. Запиши!.. Кохту під орден пошила?
– За кохтою діло не стане. Якби тільки орден дали.
– Дадуть! Можеш не сумніватися. – І до редактора: – Фотоапарат прихопив?
– Є, у машині.
– Треба фото зробити. Щоб як вийде указ – одразу в газету.
– Зроблю, Митрофане Онисимовичу!
– Ось тут покінчимо – заїдем до неї…
Почувши, що Путько збирається провідати Наталку, Твердохліб – морг одному з бригадирів. Той бічком-бічком та непомітно за двері.
– Та-ак… Ну, а як із фермою?.. Як надої?
– Нормально, Митрофане Онисимовичу!
– Молодця, молодця!.. Запиши!
– Ну, а колгоспники як? Задоволені? На трудодень по багато даєш?
Твердохліб
