горить, область дихати не дає, а йому – генератор!..»
Під гарячу руку, видно, підліз. Митрофан Онисимович такий: добрий, добрий, а розгнівається, то й не підступайся до нього!
– За язика вас треба тягнути! – бурчав тим часом ГІутько. – Де ставити збираєтесь?
– Та на греблі ж!
– Ану, поїдем подивимось. Може, там так намостили, що й генератор не варт виділяти!
І виходили по греблі, Путько навіть пальцями воду пробував: скупатися б, якби оце літо було! Забув уже, коли і в річку заходив. Міг би в неділю, у вихідний, але де? Не буде ж голова райвику разом із іншими («З протчими», – як сказав Митрофан Онисимович) лізти у воду! Авторитет свій підмочувати!..
– Так тому й бути – присилай по генератор! Умовили.
Сідали в машину зовсім уже веселі. Нешерет навіть дозволив собі помріяти вголос:
– Та ми, натурально, усе село заллємо електрикою. Якби ще стовпів де дістати…
– Дам і стовпів, – розщедрився зовсім ГІутько. – Тільки глядіть мені, щоб до Нового року і засвітили!
– Засвітимо! – Твердохліб упевнено. – Так засвітимо, що вся буржуазія посліпне!
– Чув? – Путько до редактора. – Запиши!
Редактор чирк-чирк у блокноті: «електрика», «риси нового». Потім уже розгорне на цілу колонку, а це, щоб не забути…
Заїхали прямо у двір. Твердохліб, пропускаючи наперед Путька, гукнув до дружини:
– Марусю, приймай гостя дорогого!
Маруся, в світлій батистовій блузці, у вузькій синій спідниці, в черевиках з блискучими пряжками, ще й на закаблуках високих («і ми вміємо одягатися не гірше ваших, міських!»)… Маруся, з косою чорною, з бровами лискучими, з обличчям круглим та рум’яним… Маруся, помолоділа й погарніла, аж Твердохліб задивився на неї, усміхнулася приязно до Путька:
– А ми гостям завжди раді!
Путько ущипнув злегка Марусю за щоку, поблажливо запитав:
– Ну, як, дочко, живеш?.. Не скучала за татом? – тобто за ним, за Путьком. І дітьми поцікавився, Кімом та Кларою. Це ж скільки в голів колгоспів дітей – усіх пам’ятав! Пам’ять Бог дав чоловікові – хоч одразу в наркоми!
– Нагодувала та й побігли гуляти… Та сідайте до столу! Ви ж, певно, голодні…
Що голодні, це точно. Та ще й стіл: чого тільки на ньому немає! І риба, заливна та варена, і курчата в мисці глибокій, і окремо м’ясо з картоплею, і сало в дві долоні завтовшки, і холодець, і пиріжки з начинками всілякими, – з капустою свіжою й жареною, з квасолею й маком, і сметана, і масло, а захоче хто розбити крашанку, он і крашанки – ціла гора – пташиного молока, здається, тільки й немає. А посередині столу пляшки із наливками різними. Маруся сама й готувала. І сулія, як дзвіниця. Путько на все те добро як глянув, то й руки потер.
– Бачив, як у нас люди живуть? – обернувся до редактора. – Запиши!
Редактор притьмом до блокнота: «заможне колгоспне життя».
Посідали до столу. Путько – в центрі (де сів, там і центр, центр обов’язково починався од нього), по праву руку
