рукою до кобури – за пістолетом. Мисливці й собі за рушниці.
– Ану, сховай свою пукавку, бо в нас теж картеччю заряджено!
Корній бачить, що таке діло, і собі гусятницю пошвидше з плеча. Одступив тільки подалі, щоб за одним пострілом усіх прихопити. Цьому лише кивни – влупить не задумуючись!
Далі – більше. Мисливці уже й на ноги зірвалися, у Твердохліба рушницями тичуть. Матюкня, аж дим стоїть!..
– Якиме! – закричав зблідлий од люті Твердохліб. – Гони по міліцію!
Яким, не питаючи, куди по ту міліцію їхати: в район чи, мо’, й далі, розвернув коней та одразу в галоп. Мисливці ж, про міліцію почувши, давай підбирати все, що на стерні розіклали. Як стали зайців до боків приторочувати, то знов мало не до бійки дійшло: Твердохліб кожного зайця з боєм оддавав. Ухопили мисливці по зайцю, а на решту й плюнули.
– Скажи спасибі, що дітей твоїх пожаліли! А то решето із тебе зробили б!.. Собака ти – не людина!..
– Ідіть, ідіть к такій матері! Ще раз поткнетеся – ноги поперебиваємо!
І за мисливцями уже й слід прохолов, а Твердохліб все не може заспокоїтись: розполохали зайців! Та ще і Якима кудись чорти занесли. Про міліцію ж так, для страху гукнув, а той дурень всерйоз її шукати поїхав. І другий стоїть – обперся на гусятницю!
– Будеш тепер зайців з усього поля сюди зганяти!
– Та ви не журіться: зайців тут, як гною. Самі набіжать.
Почекали ще трохи Якима та й попиляли пішака у село. Твердохліб, все ще злий, з пістолетом при боці, Корній же зайцями трофейними обвішаний. Люди в селі з-за тинів виглядали, дивувалися стиха:
– Ти диви, і наш голова зайців стрілять заходився!
Твердохліб же того вечора подзвонив до Путька на квартиру. Довго, мов, ще будете збиратися? Зайці вже аж плачуть за вами, Митрофане Онисимовичу! Путько відповів, щоб чекав у суботу.
Прикотив, як і обіцяв, персональною машиною: райвиконкомівською чорною «емкою». Сам сидів поруч із шофером, а позаду, притримуючи мисливське начиння, трусився редактор. Як їхав селом, то ґвалт собачий за машиною так хвилею й котився, і дітлахи із дворів пшоном висипали. Бігли слідом, тільки п’яти мелькали.
До Твердохліба заїжджати не став: прямо до контори.
– Ану показуй, синашо, як господарюєш!
Вилазив із «емки», набитий, опасистий, в три обхвати хіба що й обіймеш. Зняв картуза, як і в Твердохліба, захисного кольору, пригладив геть-зовсім сиве волосся. Підстригався під бокс і од того потилиця здавалася твердою, як дубовий пеньок: не зігнеш, не зламаєш.
Та він і справді здавався багатьом незламним і вічним: п’ятнадцятий рік в одному й тому ж кріслі сидить. Скільки за цей час змінилося начальства районного: той угору пішов, той покотився униз, а того й кури серед білого дня загребли – один Путько лишався на місці. І, стрічаючи нового першого, промацував його маленькими хитренькими очима: ану, скільки ти протримаєшся? Брав тим, що протягом п’ятнадцяти років корінням вріс у район: знав про всіх усе, хто чим дише і хто що думає, і всі його побоювались.
