кисет. Злаштував цигарку, затягнувся, закашлявся.
Починало світати. Вже видно й підводи, й коней, а над струмком колихався туманець. І хоч у небі миготіли ще зорі, але їх уже наче хто прополов: там одна, там одна, а там уже й одної немає. На сході небо зовсім посвітлішало, незабаром появиться сонце. Ганжа наколов дровенят, сходив по воду, почистив картоплю. Дав коням їсти, аж тоді вже заходився будити земляків:
– Ану, хлопці, вставайте!
Просиналися по-різному. Курочка зблимнув одним оком, блимнув другим, запитав здивовано: «А що, вже ранок?» – наче й не било йому світлом в обличчя. Швиденько зіскочив, зайшов за підводу. Одразу ж і вискочив, метушливо глянув до казана із картоплею: «Картопелька? А-я-яй!.. То будеш розпалювати?» Павло довго позіхав і ще довше злазив із воза, а Протасія ніяк не могли добудитися. Натягнув усе, що було, на голову, укушкався так, що інший давно задихнувся б: хропе, аж харчить. Ганжа торсав його, торсав, та врешті, розсердившись, потягнув пужалном вподовж спини: ти довго будеш лежати колодою! Аж тоді перестав хропіти Протасій. Вивільнив голову, сів, похмуро спитав:
– По-людському позвати не можна?
– Тебе позовеш! – сварився Ганжа. – Півгодини вже гавкаю!
– Хіба вже пора?
– Продери баньки та глянь сам.
Протасій посунув із воза, почалапав до струмка: умиватися. Бурчав по дорозі:
– І поспати не дадуть…
Один Приходько проснувсь, мов ясне сонечко. Очі чисті, обличчя веселе, як щойно з купелі.
– Який мені сон приснився, Василю!.. Мов я на війні, ще на тій, у чотирнадцятім… Біжу мов на німця в атаку, один наче біжу – не лишилось нікого. А снаряд як свисне! Я й упав. А він крутиться, крутиться – ось-ось шандарахне!.. Отут ти мене й розбудив…
– Знав би, то почекав…
– До чого воно така чортівня наснилася? – роздумував тим часом Іван. – Mo’, й справді супроти війни?.. Але ж і снаряд був – як кнуряка! Ну, думаю, зараз як хрюкне, то й кісточок моїх не позбирають!..
Однак сном журився недовго – за сніданком вигукував захоплено:
– От де, хлопці, житуха! Вік би звідси не їхати!..
– Зачекай: ось роботу загадають, – розхолоджував його Протасій: він не виспався і тому й на сонце супився. – Як упряжуть землю возити – ратиці одразу відкинеш!
Прийшла й робота: кому й справді землю возити, а кому й до ангарів. Тарасівцям повезло: їх поставили підвозити ліс. Робота чиста, весела, ще й пахуча: сидиш, помахуєш батіжком, а під тобою обтесані обаполи або дошки, щойно з-під циркулярки, – живиця аж капотить.
– От де ладан пропадає! – журився Курочка. – Колись за тридев’ять земель ходили, над крихтою кожною трусилися, а тут на землю даром стікає.
Іще поглядав круглим оком на дошки, на обаполи. Обмацував, прицмокував:
– Скіки ж це настроїти можна!.. А-я-яй!..
І тихенько, щоб не помітили односельці, під’їжджав до старшини, який відав усім тим добром, – то крашанку йому, то шматочок сальця:
– Кушайте,
