на цугундер не візьмеш! Мінімум трудоднів виконую? Виконую…
– Ото ж тільки й того, що мінімум… А тоді, як у пісні отій: «Трудодень, трудодень: дай, бабо, хліба хоч на день»…
– Все, що накажуть, роблю? – наче й не чув Ганжі Іван. – Роблю!
– Робиш, як мокре горить.
– А ти, Василю, вік уже прожив, а й досі розуму не набрався. Людина що – віл чи яка інша робоча худобина? Звідусіль тільки й чуєш: роби та роби! Мов я й народився тільки для того, щоб спину з ранку до вечора не розгинати. Так краще було тоді й не родитися!
– То й не родився б. Одним ледарем менше було б.
– Де ж мав діватись, як мати надумалася. Гадаєш, я не опирався? Так опирався, що не головою – ногами до білого світу повернувся. Так повитуха ж клятуща за ноги як ухопила – пробкою вилетів!
– А я чув: тебе за інше тягнули, – глузливо Ганжа.
– За що ж іще?
– За язика! Не даремно ж у тебе язик тепер нижче колін теліпається.
– Ні, Василю, таки за ноги… Так бісової віри личина потягнула, що одну ногу геть набік звернула! Місяць вправляли, поки на місце поставили… То я до чого веду… От ти, Василю, робиш як проклятий, день і ніч не вилазиш із стайні, за кіньми твоїми вся армія наша полює, у Москві на виставці навіть були, а яка тобі дяка за те?.. Хто їздив на виставку – у вуздечках шовкових твоїх коней виводив?
– Не заради того, щоб побувати на виставці, я працюю, Іване.
– А подивись, як ти живеш? – напосідався Іван. – Де твоя хата мальована, Василю?
– Мені добре й без хати…
– Та у твоїй комірчині, що при стайні, і повернутися ніде! Ти ж, скільки тебе пам’ятаю, весь час отак і спиш: то в сільраді на столі, то на попонах…
– В мене боки не з тіста – не розповзуться.
– Знаю, що не з тіста. Тільки не повірю я ніколи, що тобі не кортіло хоч раз поспати по-людському: на подушках та на перині.
– Спав і по-людському, – відповів Ганжа та й насупився: пригадав, мабуть, те, про що не хотів і згадувати. Отут Приходькові й замовкнути б, та не таким уже мати народила Івана:
– А яка тобі дяка за це од людей?
– Дяка, питаєш? – перепитав Івана Ганжа. – А мені особливої дяки й не треба, Іване. Для мене дяка найвища – те, що люди ніколи мене не цуралися.
Звівся, руки об сіно обтер:
– То що, дядьки, пора вже й спати?
Лягали кожен на своєму возі. Сіно за наказом Ганжі поскидали, як тільки приїхали, склали в стіжок. На возах же лишили, аби не муляло в боки. І Курочка, який страх не любив, коли люди заводяться сперечатись, гукнув до Ганжі, що спустивсь до струмка:
– Василю, я тобі ще сінця підмощу, щоб м’якше було!
– Мости вже собі – мені й так буде м’яко, – відповів Ганжа з темряви. Підійшов потім до воза, спитав: – Коней будемо стерегти?
– Який дідько їх візьме! – озвався уже сонний Іван. – Ти давно хоч одного конокрада бачив?
Ганжа
