аякже! – Іван йому весело.
Аж ось і Ганжа:
– Скоро будемо рушати.
– Не казали – куди?
– Не казали. Сказали тільки, що скоро.
Оте «скоро» тривало аж до обіду. Іван нудьгував-нудьгував та й одпросився в Ганжі до магазину.
– Ідіть, тільки не надовго.
– Та я – одна нога тут, а друга там!
За Йваном ув’язався і Курочка. Павло теж був поліз: «І я, дядьку, з вами», та Йван не схотів його брати: ще, дурне, десь загубиться. Протасій же навіть не поворухнувся: шапку на очі, шинельку на вуха – спить, як зарізаний.
Вибрали магазин щонайбільший. А там прилавків, а там крамарів – і не порахувати! Те продають, те приймають, до того всміхаються, а од кого й огризаються. А як же, на те і торгівля. А народу, народу! Приходько із Курочкою спершу збоку дивилися, за чим люди душаться, а потім не витримали: попхалися й собі. Іван од прилавка крайнього як почав – усі обійшов. Цікаво все ж таки подивитися, що люди купують. Спершу так приглядався, а потім став і собі прицінюватись.
– А подайте он те… А дістаньте оте… – І вже на містечкову жіноту, що тисла з усіх боків, щораз сміливіше погукував: – Дамочки, пустіть-но мене! Я командировочний!
Візьме, подивиться, понюхає навіть і, назад повертаючи, обов’язково поцікавиться:
– А чого так дорого?
– Вас не спитали, як ціну назначали! – сердито крамар чи крамарка.
– І даремно не питали, – не ліз до кишені за словом Іван. – Крам випускають для кого: для нас чи для коней? От нас і треба спитати, по скільки ми згодні за нього платити. Бо візьмемо й не купимо.
Потроху-потроху та й добралися до прилавка, де взуттям торгували. Де стояли й галоші, і валянки, і кирзові чоботи, а над ними всіма, на полиці окремій, мов на троні, – із хрому блискучого. Не чоботи – казка.
Іван як побачив, так очима і вп’явся.
– А подайте мені он оті… Оті, що найвище…
Про ціну вже й не питає: узяв правий чобіт, роздивляється, цмока. Що халяви, що передки – дивився й очей не відводив би! А що вже підошви – зносу не буде! Та ще, мабуть, і з рипом.
– Приміряти можна?
– Купувати збираєтесь чи просто так? – крамар недовірливо.
– Чого б це я так приміряв? Звісно ж – купувати!
– Тоді приміряйте.
Сів прямо на підлогу Іван («Людоньки, потісніться!»), скинув свій чобіт пошвидше – рудий та стоптаний, онучею ногу витер та й узув хромове чудо. Устав і ногою притупнув.
– Ну, як? – питають цікаві.
– Мов на мене пошитий… Ану сюди лівий!
Крамар спершу заартачився, та люди, спасибі, підтримали: «Дайте, дайте, купує ж бо чоловік!.. Як же так: отакі гроші платить, та щоб не приміряти!» – «А як утече, хто тоді гроші платитиме?..» – «Та куди йому утікати? В оцих чоботях його одразу міліція вхопить». Нарешті умовили.
Взувся Іван, стоїть і вже не знає: його це ноги чи не його. До колін мов його,
