живем, дак живем! – радів отій купі Іван. І, де вже його не пропадало, доклав і свого, що Федора дала: дві хлібини й відро картоплі. – А картопля, хлопці, у мене добряча, ні в кого така не родить! Як поріжу на сковороду, то й сала не треба: жир із неї так і топиться… Федора вже з макітру смальцю назбирала: на базар думаємо везти…
До нього й не були в особливій претензії: кожен знав, що Іван сало хіба що вві сні їсть. Що дітей наплодив – на півсела, а що й хазяїн такий…
Зажурилися за дровами: харчів хоч одбавляй, а варити на чому? Тут уже знайшовся Курочка: узяв два десятки крашанок та й пішов до ангарів. Невдовзі й прибіг:
– Запрягайте пошвидше підводу!
Припер із Павлом мало не повну підводу обрізків: із сосни й дуба. Ще й під низом два добрячі обаполи.
– І ці оддали?
– А вони й не дивилися. «Бери, – кажуть, – дядьку, тільки, щоб командир не побачив».
– Ех, жаль, що крашанок мало взяли! – журився тим часом Іван. – Якби було вдосталь – яроплан виміняли б. Прилетіли б на яроплані додому – знай наших!
Та сміх сміхом, а тарасівці тепер зовсім не журилися: як тільки стало смеркати, розвели багаття та й поставили куліш у відрі щонайбільшому. Дух згодом од куліша того пішов: хто й мимо проходив – облизувався.
Вечеряли, посідавши в кружок. Усі мовчки діставали ложками уварену, приправлену цибулькою й салом смачнину, один лиш Іван вправлявся і їсти, й молоти язиком:
– І чого воно, хлопці, на волі все смачне? Чи того, що жінка під руку не гавкає, чи од чого іншого?.. Мабуть, таки од того, що жінка. Моя Федора як гляне, то й шматок у горло не лізе…
Він перший і наївся. Одваливсь од відра, перекинувся догори черевом.
– Оце натрудився!.. Теперечки і закурити не гріх… Павло, сину, дістань-но на моєму возі кисета й газету. Бо я вже й поворухнутись не можу.
Пахкав димком, мружив блаженно очі на високі зорі, на далекі світи:
– І чого воно так: як людина добре поїсть, так і думки різні лізуть у голову? А як голодна, то в голові порожньо, хоч покоти.
Ніхто не відповів: ще довечерювали. Та Іван і не сподівався на відповідь: Іванові не скучно й самому. Дивився на зірки, теревенив:
– Це ж і там, гляди, люди живуть…
– Де там? – облизав свою ложку Мефодій.
– Он тамечки, на зірках! – показав у небо рукою Іван. Так показав, наче сам там побував, та оце щойно вернувся.
– І вигада ж чоловік: на зірках люди живуть! – хіхікнув Мефодій.
– А ти що: на лекції не був? – повернувся до нього Іван. – Лектор отой про що увесь вечір нам товк?
– Який лектор?
– Отой, що в нього голова, як коліно, і в підштаниках… Він що казав? Скільки у небі зірок, стільки й світів.
Курочка не знав, що й казати. А Іван, знову до зірок обличчя задерши, замріяно продовжував:
– Оце ж, мабуть, там десь зараз такий, як я, лежить та донизу
