Або до міста – на навчання. І так воювати щороку доводиться: не встигне семирічку закінчити, а вже йде до сільради за довідкою – хоче далі учитись. Ну, гаразд, підеш учитися в Хоролівку або й у Полтаву, ти підеш, другий піде, третій… а в колгоспі хто буде робити?.. Мов і не до нього говориться: очі, як у тумані. Дивиться тими очима задурманеними кудись мимо тебе, куди тобі й зором не сягнути, і знай одне:
– Учитися хочу!
А коли Твердохліб наказав не давати довідок, поки хоч рік не попрацюють у колгоспі, тоді що було! До району дійшли, а таки свого добилися. Отакі песиголовці!
Виручали дівчата. Ці якось легше осідали в колгоспі: на фермах, у ланках. Рік попрацює, другий, то вже про те, щоб кудись подаватися й не думає: підбирає судженого-вудженого. Так його, небораку, обплутає, що він уже сам на роботу до колгоспу проситься: згідно з набутою освітою. Тож поки дівчата не перевелися в Тарасівці, Твердохлібові журитися нічого. Бо дівчата тарасівські здавна красою славилися: своїх хлопців не вистачить, доберемо в сусідів…
Перед тим як на ґанок ступити, Твердохліб ще зайшов до вбиральні. Стояв той веселий будиночок трохи осторонь, в усіх на виду – теж ознака нової культури. Годі кропити кущі чи махати віхтем за клунею. Не раз дорікав Нешеретові: живемо у яку он добу, так давайте ж будемо культурні в побуті! А то натикають патиків із соняшника та й думають, що нічого не видно. Їдеш мимо двору якого – одвертатись доводиться. Так це ж нам дивитися гидко, а сторонній людині? Що про нас подумати може?..
Отак в усьому: поки сам не додивишся та не натикаєш носом, ніхто й не почухається. Мов одному йому, Твердохлібові, усе це потрібне.
Йшов до ґанку, заглянув у вікно: так і є, сидить за машинкою.
– Діти вже сплять?
– Сплять – що їм робити!
– Та я просто так…
Лишень тепер відчув, як зголоднів. І натомивсь – аж похитує. Сів важко до столу, хрипло спитав:
– Їсти даси?
– Ти хоч би руки помив. Назбирав пилюги – аж сиплеться.
І то правда. Пройшов до вмивальника, пополоскав обличчя і руки водою. Мов аж полегшало.
Їв мовчки, жадібно. А Маруся знов до машинки: хоче, певно, сьогодні й закінчити. Твердохліб же, як трохи черв’ячка заморив, поцікавився:
– Як там Кім? Не приніс поганої оцінки?
Кім – старший. Як народився, то щасливий Володька й ім’я йому підібрав: Комуністичний Інтернаціонал Молоді. Скорочено – Кім. Маруся не сперечалася, дуже ж бо на той час була в чоловіка закохана, на все його очима дивилася, зате Володьчина мати-покійниця на все село пробі кричала:
– Людоньки добрі, та мій же Володька зовсім розуму збувся: назвав свого первістка так, що й не вимовиш!
До Володьки грозилася:
– Перехрести, бо й з дому зійду!
І не подумав:
– Вам, мамо, старе доживати, а йому будувать комунізм. А туди Петрів та Йванів і на поріг не пускатимуть.
