крик, як гусак.
«Служба собача!» – зітхає Яким. Ішов – радів: робота чиста, при бричці та конях, запріг – та й катайся паном. Добрий пан: і поїсти як слід не дадуть!
От і сьогодні: стирчав у конюшні голодний, до пізнього вечора. Уже й зорі загорілися в небі, коли врешті стали розходитись. А завтра ж, ще й день не проклюнеться, знову біжи на роботу. Зривайся з постелі гарячої, од молоденької жіночки, та, похапцем щось до рота укинувши – з темної хати в ніч ще темнішу. В оту передсвітанкову пору, коли все довкола мов дьогтем залите: по звуку тільки й здогадаєшся, що хтось суне назустріч. То це така робота легка? Та не потрібні йому й оті півтора трудодня, що кожного дня набігають, – дайте уволю хоч виспатись! Та пообідати по-людському.
– Взимку будемо одсипатися, – каже Твердохліб. – Як ведмеді. Ти бачив, Якиме, як ведмідь взимку снить?
– Де б я їх бачив!
– Заб’ється до ями та й сосе лапу. Цілісіньку зиму…
– Дак то ж ведмідь… – бере сумнів Якима. – А тут поки тої зими діждешся, то й спати розучишся.
Розпрягає коней Яким, пригадує всі ті розмови. І дружину свою молоденьку, яка жде Якима – не діждеться. Не спатиме, коли б не вернувся. Яким тільки рипне, а вона вже й з постелі. Хуткіше до печі: щось розігріть поїсти чоловікові.
Сяде потім навпроти, кулачком підборіддя підіпре – очей із нього не зводить.
– Ти чого? – запитає Яким.
– Так… – усміхнеться зніяковіло. – А ти їж… Чи, мо’, несмачне?
– Смачне, чого ж…
А сам ледь щелепами ворушить – і їжа до рота не йде. Їв не їв, тільки ложку намочив, та й скоріш у постіль. А дружина вже поруч: горнеться, ласки просить…
Ех, служба собача!..
Твердохліб же тим часом урядує в конторі.
Щовечора, в кінці робочого дня, збирав ланкових, бригадирів, – дати на завтра наряд. Ранок настане, тоді буде ніколи. Зараз же можна й посперечатися, порадитись, як його краще робити: так чи отак. Поки Твердохліб до столу долоню притисне, коротко скаже: зробимо так!
Сідав за стіл, на шкірою оббитий стілець. Стілець той був один такий у конторі, з високою різьбленою спинкою, з тонкими фігурними ніжками, з якогось чорного дерева: ножем ріж – не візьме! Дістала його ще давно комсомолія як реквізит для вистав – приволікла аж із Хоролівки, стілець так і стояв би в сільбуді, аби одного разу не наткнувся на нього завгосп. Саме побудували нову контору, в кабінеті голови появився вже й стіл, і мармурова чорнильниця, а стільця підходящого не було. Тож завгосп, не довго думаючи, стілець той на плечі та й у контору.
З того часу Твердохліб на ньому й сидить. Та інколи ще заступник, коли голова в районі, до стільця того приміряється. Сяде на краєчок, щоб швиденько й зіскочити, як голова раптом появиться. Ось він і зараз сидить за столом, праворуч од Твердохліба – не так за столом, як при столі. Решта ж розсілася навпроти, на внесених лавках.
Перш ніж приступити до нарядів, Твердохліб кожного вислухав, вияснив, що зроблено
