дообідували трактористи, починаються стерні. Полукіпки уже звезені, стерні жовтіють, наче воском налиті. Тут ще просторіше, небо здається ще вищим, аніж над ріллею, а сонце мов аж ясніше. Пригріває по-літньому. Твердохліб скидає картуз, розстібає твердий комір.
– Ану, поворуши батогом!
Булані одразу ж пускаються риссю. Біжать весело, дружно, несуть бричку, наче пір’їнку, і тугий струмінь повітря обвіває обличчя, через розстебнутий комір обдуває розпарені груди, лоскоче аж попід пахвами.
Хороше!
Твердохліб мружить задоволено очі, ледь помітний усміх торкає завжди твердо складені губи. Він ворушить ними, мов пробує на смак м’яке осіннє повітря.
Та ось Твердохліб перестає усміхатись. Застібає комір, надіває картуз. Ліворуч, із степового облудного марева, вигулькнули постаті школярів, і Яким, уже не питаючи, повернув прямо на них.
Ого, скільки їх! Твердохліб навіть не підозрював, що у Тарасівці стільки дітлашні. Директор постарався – вивів усю школу. Учні сунули довжелезною звивистою лінією, видзьобуючи колоски. А поміж ними, кожен на чолі свого класу, – учителі, як лелеки. Теж нахиляються – даром не ходять.
Бричка ще й не підкотила, а від довжелезного цепу одірвалися дві постаті, заспішили назустріч. Твердохліб упізнав директора школи і бригадира рільничої. Того самого, що трактористів підвів з водою. Цибатий директор викидав довгі ноги, як журавель, опецькуватий же бригадир поспішав за ним підтюпцем – вибивав пилюку з стерні. «Біжи, біжи, я тобі чуба нагрію!..»
Підійшли, привіталися. Твердохліб, скочивши з брички, директорову руку потиснув, бригадирової мов і не помітив. Пішов одразу назустріч школярам.
– Ну, як у вас справи?
– Краще й не треба – п’яту підводу вантажимо, – похвастався директор.
– А я що казав! – І на бригадира не дивлячись, кудись мимо нього у простір: – Ану, махоніть на ферму! Передайте, що я наказав привезти п’ять бідонів молока школярам… Вистачить? – вже до директора.
– Вистачить, дякуєм!
Бригадир подався майже учвал: до конячини, що паслася ген при дорозі. І не встиг Твердохліб подумати, що разом не завадило б і за воду вибатькувати, як за ним і слід прохолов. Гаразд, потім шию намилю, ніде він не дінеться.
Тим часом підійшли до дітей. Діти всі, як одне, з торбинками: в кого через плече, а в кого на шиї, щоб зручніше набивать колосками. Торби теж різні: менші, більші, а в декого й такі, що об стерню ледь не чіпляються. Не розбереш одразу, що більше: дитина чи торба.
На торби ті дивлячись, одразу можна сказати, чиїх батьків дитина. Бо в кого майже повна, а в кого лише на денці. Твердохліб підізвав того, що з найповнішою торбою, запитав:
– Ти чий?
– Грицаїв.
– А як звати?
– Микитою.
– Молодець, Микито! Виростеш – стахановцем будеш.
– Діти, ви чули, що сказав голова? – підхопив ті слова директор. – Треба всім так старатися, як Микита Грицай.
Діти
