у ньому, ні тернись, – вся її хазяйновита натура повставала проти того, щоб людина, одіта в празникове, та виконувала чорну буденну роботу. Вона не те що бачити – уявити собі не могла чоловіка в синьому галіфе (по тридцять карбованців метр набору!) з лопатою чи сокирою в руках. Або в нових хромових чоботях – і з вилами у гнояці. І потроху-потроху вся ота робота лягла на її плечі, а згодом і на синів, як попідростали; сам же їх тато, ледь розплющивши очі, ускакував мерщій у галіфе, і жодна трясця не могла б його витіпати з отієї рятівної одежини.
То ж Петро Нешерет звично вимахував у галіфе по дорозі до контори колгоспу і все сушив собі голову, для якої лихої години знадобилися районові підводи з їздовими. Спершу подумав, що для будівництва нової дороги, було вже таке, та одразу ж відкинув цей здогад. Адже тоді повідомили б не пакетом, а подзвонили, та й наказали виділити підводи на дві доби. Всього на дві доби, а це ж на два тижні.
Твердохліб теж не міг здогадатись, для чого. Прочитавши таємний отой папірець, роздратовано мовив:
– Знайшли ж коли вимагати підводи!
Нешерет лише зітхнув, безпорадно розвів руками.
– А буряки чим я буду вивозити? – продовжував тим часом Твердохліб. Жбурнув на стіл папірець, грюкнув шухлядою. – Тільки те й знають, що дай та дай… От візьму та й не дам!..
Нешерет підхопив папірець, дбайливо склав, заховав до конверта. Всім своїм виглядом показував, що він поділяє гнів Твердохліба, але що ж поробиш, як ізверху наказують! Хочеш не хочеш – виконуй. Тож він лише зітхав та покивував співчутливо головою на гнівні тиради Твердохліба.
– Не знаєте, для чого? – вже трохи спокійніше запитав Твердохліб.
– Та ж не написано… Сказано тіки: на два тижні…
– На два тижні! – знову завівся Твердохліб. – Легко їм тими тижнями розкидатися! А буряки хто – Пушкін возитиме?
Твердохліб звівся з-за столу, сердито пхнув кулаком у вікно. Віконниці одчинилися так, що ледь шибки не повилітали, разом із свіжим, аж солодким повітрям до кімнати хлюпнуло гомоном із колгоспного двору: людські голоси, дзвін заліза у кузні, нутряний рев бугая, що його недавно купили і ще не пускали в череду.
– Не звикне? – поцікавився Нешерет.
Твердохліб не відповів. Висунувся у вікно, сердито закричав:
– Якиме, ти що ото робиш?
– А що? – донісся голос невидимого Нешеретові Якима.
– Зерно розсипаєш! – гримнув Твердохліб.
– А знайдіть хоть зернину!
– А я кажу: розсипаєш! – ще більше розгнівався Твердохліб. – Oт оштрафую на п’ять трудоднів – враз ті зернини побачиш!
Яким щось відповів – уже тихіше. «Поговори мені, поговори!» – кинув йому Твердохліб та й знову сів до столу.
– Так що вони хочуть?
Нешерет давно уже звик до того, що Твердохліб слухає-слухає, а як щось
