на бричку. Не те, що важко стало верхом, а незручно. Хай об’їзник чи бригадир – тим і Бог велів гуцикати верхи, а то ж голова колгоспу. Вже і в районі почали кепкувати із нього, здебільшого ті, що приїжджали на бричках та на дрожках. Тож Твердохліб і вирішив утерти всім носа: замовив під парокінний виїзд фаетон. На високих ресорах, з м’яким сидінням, з металевими підніжками. А на колесах – шини. Та не залізні – гумові, їде – наче в колисці погойдується.
Чи то од їзди на бричці, чи од того, що настало спокійніше життя, а може, підійшли уже й роки, тільки за останній час Твердохліб розповнів, роздався в плечах і у поясі, а худе колись обличчя пішло обручем. І перші жирові складочки появилися на шиї, лягли на твердий, наче панцир, комір незмінної «сталінки».
Боячись, що голова так і поїде, комірник спробував ще раз звернути на себе увагу Твердохліба:
– Так я потім зайду, Володимире Васильовичу?
Але марно він чекав хоч слова у відповідь. Дивлячись мимо комірника, Твердохліб сів у бричку, наказав:
– У поле!
У поле вело дві дороги: одна спускалася донизу, через село, друга повертала праворуч, до кладовища. Хоч другою й ближче, однак Твердохліб не любив нею їздити. Тож злопам’ятний Яким повернув саме на неї. Твердохліб помітив це лише тоді, коли вже було пізно завертати: кладовище – ось воно, поряд!
Ніщо так не розповість про історію села, як його кладовище. Розкритою книгою лежить воно перед очима кожного, хто має очі і вміє дивитися. Про все розповість, розкриє усі таємниці. Як люди жили і як помирали. Хто ходив у багатстві, а кого їли злидні. Кого любили, кого ненавиділи, а до кого були і байдужими. Який рік був щасливий, а який – ні. Про все розповість вічна ця книга, і не шукайте на її сторінках жодного слова неправди.
Кладовище Тарасівки теж вело лік історії. З давніх-давен, од того судного дня, коли ховали першого Тараса, аж до нашого часу. Кожен рік, відходячи в небуття, лишав по собі зарубки – могили. Коли одну, коли дві, а коли й більше. Он отой жодної не полишив: махнув, лагідний, рукою – живіть собі всі та не згадуйте лихом! А той сипонув, наче маком.
Викосило тоді майже половину Тарасівки. Померло б і більше, аби не Твердохліб. Поділив село навпіл: на тих, що в колгоспі, і на тих, які лишили колгосп після статті Сталіна «Запаморочення од успіхів». І хоч гупали на нього кулаком у районі, що він розбазарює хліб, гупали й погрожували оддати під суд за шкідництво, Твердохліб врятував од голоду багатьох колгоспників. Пухнути – пухли, але більшість дожила до нового врожаю.
Що ж до індусів, то тут Твердохліб був безжальний. Боротьба є боротьбою, колгосп на чолі з Володимиром – по один бік барикад, а індуси – по другий: зрадили, покинули в найтяжчі хвилини, переметнулися на бік недобитого класового ворога, який гострив ножа в спину молодої радянської влади, а тепер до нього ж, до Володьки, за хлібом? Затиснув серце в кулак, закам’янів, задушив жаль у зародку:
– Нема для вас хліба!
Просили не хліба: хоч полови, хоч дерті.
– Нема
